Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

могутнє та зле борсається там, унизу… щось давніше, аніж самі боги…

Посейдон перезирнувся із Зевсом. Вони швидко обмінялися кількома фразами давньогрецькою. Я вловив лише одне слово: «Батько».

Посейдон почав було щось доводити, але Зевс урвав його. Посейдон став сперечатися, Зевс сердито підвів руку.

— Про це більше не може бути й мови, — сказав він. — Я особисто вирушу на Лемнос, щоб у його водах очистити жезл громовержця від доторків смертних.

Зевс підвівся й поглянув на мене. Вираз його обличчя пом’якшав.

— Ти зробив мені послугу, хлопче. Небагато героїв спромоглися б здійснити щось подібне.

— Мені допомагали друзі, сер, — відповів я, — Гровер Ундервуд та Аннабет Чейз…

— Висловлюючи тобі свою подяку, я дарую тобі життя. Я не довіряю тобі, Персею Джексоне. Мені не подобається те, що означає твоя поява для майбутнього Олімпу. Але заради миру в родині я залишаю тебе живим.

— Гм… дякую, сер.

— Не пробуй знову літати. А ще я не хочу побачити тебе тут, коли повернусь. Інакше скуштуєш цього жезла. Це буде останнє, що ти відчуєш.

Громом струсонуло весь палац. Яскравий спалах — і Зевс щез.

Я залишився у тронній залі наодинці з батьком.

— Твій дядько завжди мав потяг до драматичних ефектів, — зітхнув Посейдон. — Гадаю, він добре виглядав би в ролі покровителя театрів.

— Сер, — спитав я, — що було в ямі?

— То ти не здогадався?

Посейдон уважно подивився на мене.

— Кронос, — відповів я. — Повелитель титанів.

Навіть у тронній залі Олімпу, далеко від Тартару, від імені Кроноса довкола запали сутінки, а полум’я в каміні, що зігрівало мені спину, пригасло.

Посейдон стиснув тризубець.

— У Першій війні, Персі, Зевс розрубав свого батька Кроноса на тисячу шматків, так само, як Кронос учинив зі своїм батьком, Ураном. Зевс кинув останки Кроноса до найтемнішої ями Тартару. Військо титанів було розсіяне, їхня фортеця на горі Етні зруйнована, їхніх жахливих союзників розкидали по найвіддаленіших кутках Землі. Та все ж таки титани безсмертні, так само, як ми, боги. Те, що залишилось від Кроноса, досі живе в якомусь огидному вигляді, та досі усвідомлює свою вічну муку, прагнучи влади.

— Він зцілюється, — сказав я. — Він гряде.

— Час від часу, за кілька століть, Кронос виявляє ознаки життя. — Посейдон засмучено похитав головою. — Він влазить у кошмари людей, навіюючи їм злі думки. Він пробуджує невтомних монстрів із глибин. Але зовсім інше — передбачати, що він може повстати з ями.

— Але саме це він намагається зробити, батьку. Так він сказав.

— Повелитель Зевс поклав кінець цій суперечці, — сказав Посейдон по тривалій мовчанці. — Він не дозволяє навіть згадувати про Кроноса. Ти завершив свої пошуки, дитя моє. Це все, чого від тебе вимагали.

— Але… — я урвав самого себе. Сперечатися не було сенсу. Скоріш за все, це лише розгніває єдиного бога, що був на моєму боці. — Як… як забажаєте, батьку.

Батько всміхнувся.

— Важко тобі слухатися, еге ж?

— Так… сер.

— Гадаю, у цьому частково також моя провина. Море не любить стриманості. — Він звівся на весь зріст і взяв тризубець. Потім довкола нього замерехтіло, і він обернувся на звичайну людину, що стояла навпроти мене. — Ти мусиш йти, дитя моє. Але перед тим знай, що твоя мати повернулась.

— Мама? — Я приголомшено втупився в нього.

— Вона вже вдома. Аїд відіслав її, коли ти повернув його шолом. Навіть повелитель мерців сплачує борги.

Серце моє лунко калатало в грудях. Я просто не міг повірити.

— А ви… може?…

Я хотів спитати, чи не піде Посейдон зі мною, щоб побачитись із нею, але потім зрозумів, що це було б безглуздо. Досить було уявити, як я саджаю бога морів у таксі й везу його до Верхнього Іст-Сайду. Якби протягом усіх цих років він хотів побачити маму, він би це зробив. До того ж, треба було пам’ятати про Смердюка Гейба.

У погляді Посейдона промайнув смуток.

— Коли повернешся додому, Персі, ти маєш зробити важливий вибір. У твоїй кімнаті лежить згорток.

— Згорток?

— Сам зрозумієш, коли побачиш. Ніхто не може обрати за тебе твій шлях, Персі. Ти мусиш вирішити сам.

Я кивнув, хоч не розумів, що він має на увазі.

— Серед інших жінок твоя мати — королева, — замріяно мовив Посейдон. — За тисячі років я вперше зустрів таку смертну жінку. І все ж таки… мені шкода, що ти з’явився на світ. Я накликав на тебе долю героя, а герой ніколи не буває щасливим. Його життя завжди закінчується трагічно.

Я намагався не виказати, що його слова вразили мене. Переді мною стояв мій власний батько, який казав, що шкодує через моє народження.

— Не варто турбуватися, батьку.

— Можливо, поки ще не варто. Поки, — вирік він. — Але це була прикра помилка з мого боку.

— Отже, мені час іти. — Я незграбно вклонився. — Я… я не буду більше вас турбувати.

Я встиг зійти п’ятьма сходинками, як Посейдон гукнув мене.

— Персею!

Я озирнувся. Тепер його очі палали іншим світлом — ніби гордістю за мене, чи що…

— Ти все добре зробив і впорався з усім як слід, Персею. Зрозумій мене правильно. Хай там що ти робитимеш у майбутньому, але знай, що ти — мій! Ти істинний син бога морів!

Коли я йшов назад містом богів, розмови припинились. Музи призупинили свій концерт. Люди, сатири та наяди, всі як один, обернулися до мене, їхні обличчя випромінювали повагу та вдячність, і, коли я проходив повз, вони ставали навколішки, ніби я справді був якийсь герой.

За чверть години, усе ще перебуваючи в трансі, я опинився на вулицях Манхеттену.

Я зловив таксі, яке довезло мене до будинку мами, подзвонив у двері, і вона відчинила мені — моя чудова мама, яка пахла перцевою м’ятою та лакрицею. Втома й тривога зникли з її обличчя, щойно вона побачила мене:

— Персі! Боже! Мій хлопчику!

Вона термосила мене, не даючи віддихатись. Ми стояли в коридорі, мама плакала і безперестанку куйовдила мені волосся.

Визнаю, мої очі теж трохи зволожніли. Я весь тремтів, відчуваючи неабияке полегшення, бачачи її.

Мама розповіла, як уранці з’явилася в кватирі, ледь не до смерті злякавши Гейба. Вона нічого не пригадувала від того моменту, коли Мінотавр схопив її, і не могла повірити, коли Гейб розповідав, що мене розшукують як злочинця, котрий їздить країною та висаджує на повітря об’єкти національного надбання. Цілий день вона не знала, куди подітися від хвилювання, оскільки не чула останніх новин. Гейб змусив маму піти на роботу, сказавши, що їй треба відпрацювати місячну платню й краще, якщо