Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

інших підлітків у Нью-Йорку й провезла крізь всю країну, влаштувавши нам жахливу десятиденну одіссею.

Урешті-решт з’ясувалося, що бідний маленький Персі Джексон зовсім не міжнародний злочинець. Він став причиною безладу в автобусі, намагаючись втекти від людини, яка схопила його разом із друзями (схоже, знайшлося чимало свідків, які присягались, що бачили в автобусі чоловіка у шкіряному плащі — «Як це я не згадав цього раніше?»). Божевільний також спричинив вибух у Сент-Луїсі. Адже дитина на таке неспроможна. Стурбована офіціантка в Денвері, побачивши, як той самий чоловік погрожував викраденим дітям, попросила друга зробити фото крізь вітрину й повідомила поліцію. Нарешті, відважний Персі Джексон (мені починав подобатися цей хлопчина!) у Лос-Анджелесі вкрав пістолет у свого викрадача й влаштував із ним перестрілку на морському березі. Поліція прибула вчасно. Далі жахливий вибух знищив п’ять поліцейських авто, але самому викрадачеві вдалося втекти. Ця драматична історія мала щасливе закінчення. Зараз Персі Джексон та двоє його друзів перебувають у безпеці під наглядом доблесних поліцейських.

Двійко репортерів згодували нам цю нісенітницю. Ми лише кивали, ридали та зображували крайню форму виснаження (що було нескладно) і взагалі удавали перед камерами дітей, що стали жертвами насильства.

— Я хочу лише одного, — сказав я, душачись слізьми, — знову побачити мого улюбленого вітчима. Кожного разу, коли я бачив його по телевізору і він називав мене запеклим злочинцем, я розумів… мені важко пояснити це… що з нами буде все гаразд. І я знаю, що він хотів би вручити в якості винагороди, безкоштовно, який-небудь електронний пристрій зі своєї крамниці усім мешканцям чудового міста Лос-Анджелеса. Ось номер його телефона.

Поліція та репортери так розчулились, що пустили шапку по колу й зібрали гроші на три квитки на найближчий рейс до Нью-Йорка.

Я розумів, що треба летіти — іншого виходу не було. Я сподівався, що Зевс не стане кривдити мене в небі, враховуючи обставини. Але все одно довелося силоміць змусити себе сісти в літак.

Злет був жахливий. Давньогрецькі чудовиська не могли б зрівнятися з потоками турбулентності, які зринули на нас. Я вчепився у підлокітники свого крісла й сидів так, поки ми не приземлилися в Ла Гуардіа. Місцева преса очікувала на нас, пролізши крізь поліцейські кордони, але ми вислизнули від них, завдяки Аннабет, яка відволікла репортерів, одягнувши шапку-невидимку і гукаючи: «Он де вони, пішли по морозиво!» — а потім приєдналась до нас у пункті видачі багажу.

Розділилися ми на стоянці таксі. Я попросив Аннабет і Гровера повернутися на Пагорб напівкровок і розповісти Хіронові про те, що сталося. Вони стали заперечувати, і було нелегко переконати їх після всього, що ми пережили разом, але я розумів, що мушу сам завершити свої пошуки. Якщо все піде не так, якщо боги не повірять мені… мені хотілося, щоб Аннабет із Гровером вижили й розповіли Хіронові правду.

Сівши в таксі, я рушив до Манхеттену.

За півгодини потому я заходив до холу Емпайр-стейт-білдинг.

Мабуть, у лахмітті, з подряпаним обличчям я скидався на волоцюгу. І не спав я щонайменше добу.

Підійшовши до охоронця, я сказав:

— Шестисотий поверх.

Він читав товсту книжку із зображенням чаклуна на обкладинці. Я не великий прихильник фентезі, але книжка, мабуть, була хороша, тому що охоронець не одразу відірвався від неї та поглянув на мене.

— Нема такого поверху, малий.

— Мені потрібна аудієнція в Зевса.

— Що? — Він подивився на мене відсутнім поглядом і посміхнувся.

— Ви все чудово чули.

Я вже вирішив було, що хлопець — звичайний смертний, і краще мені якомога швидше забиратися звідси, поки він не викликав бригаду з божевільні, але він сказав:

— Жодних прийомів, жодних аудієнцій, малий. Повелитель Зевс не бажає бачити нікого без попереднього запису.

— Гадаю, для мене він зробить виняток з правил.

Я скинув рюкзак і розстібнув верхню молнію.

Охоронець зазирнув усередину, побачив металевий циліндр, і за мить зрозумів, що це таке.

— Так це ж… — пополотнів він.

— Саме так, — підтвердив я. — Ви хочете, щоб я пішов із цим геть?

— Ні! Ні! — Він поспіхом підвівся зі свого крісла у пошуках картки й подав її мені.

— Вставиш це в проріз блоку безпеки. Але переконайся, що, крім тебе, у ліфті нікого немає.

Так я й зробив. Щойно дверцята ліфта зійшлися, я вставив картку в проріз. Вона щезла, й на пульті загорілася нова червона лампочка шестисотого поверху.

Приглушено грала музика. «З неба падають краплі дощу…»

Нарешті ліфт дзвякнув. Двері роз’їхалися. Я вийшов із ліфта й ледь не заробив інфаркт.

Я стояв на вузенькій кам’яній пішохідній доріжці, підвішеній у повітрі біля підніжжя гвинтових сходів. Унизу лежав Манхеттен. Я дивився на нього з висоти пташиного польоту. Біломармурові сходи бігли крізь хмари в небо. Мій погляд пробіг по ним до самісінького кінця, і там я побачив те, що моя свідомість відмовлялась сприймати.

«Подивись іще раз», — подумки наказав я собі.

Очі все одно побачили те саме. Там справді було дещо.

Із-під хмар здіймалась усічена вершина гори, на якій лежав сніг. З усіх боків до гори на різних рівнях тулилася велика кількість палаців — ціле місто особняків, — перед входом до кожного вивищувались портики з білими колонами, золочені тераси та бронзові жаровні, які палали тисячами вогнів. Звивисті дороги безладно тяглися до вершини, де на білосніжному тлі сліпуче сяяв найбільший палац. Примарні висячі сади рясніли оливами й трояндами. Я розрізнив відкритий ринок, на якому купчились різнобарвні ятки, кам’яний амфітеатр, прибудований з одного боку гори, та іподром з Колізеєм — з іншого. Це було давньогрецьке місто, от лишень не зруйноване. Воно було нове, чисте, барвисте — такими, мабуть, Афіни виглядали два з половиною тисячоліття тому.

«Тут не може цього бути», — сказав я собі.

Вершина гори, яка нависла над Нью-Йорком, наче астероїд вагою в мільярди тонн? Як таке могло висіти в повітрі над Емпайр-стейт-білдинг, на очах у мільйона людей, і залишатися непоміченим?

Але було саме так. І я перебував тут.

Сходження на Олімп я пригадую як у тумані. Дріади хихотіли й кидали в мене маслини зі свого саду. Ринкові торгівці пропонували мені амброзію на паличці та лискучу, щойно зіткану копію золотого руна, яку показували по ТБ Гефеста. Дев’ять муз налаштовували свої інструменти перед концертом у парку, тоді як довкола вже збирався невеличкий натовп — сатири, наяди та приємні на вигляд, вродливі підлітки, які цілком могли бути молодшими богами й богинями. Можлива громадянська війна, здається, нікого не хвилювала. Всі перебували у святковому настрої. Декілька слухачів озирнулися, побачивши мене, й