Марина та Сергій Дяченко - Скрут

сонце, ні річка, ні вигнуте вітрилом небо не знають, що їхній володар сидить зараз у вутлому човнику наодинці зі звичайною… з не гідною такої милості дівчинкою. Її права рука незабаром вкриється плямами, так часто доводиться себе щипати: а чи не сон це все?

Як вона, виявляється, знудьгувалася! Як стомилась від його тривалої відсутності; їй холодно, коли він не дивиться на неї, не бере на руки, не вкладає ввечері спати. І нехай Велика Фа не бурчить — дівчинка чудово знає, що давно вже не мала… Але з ним їй хочеться бути малою. Нехай він її захистить…

Які в нього неосяжні плечі. Які мускулясті руки; з-під білого, мов чайка, коміра сорочки видно темну бронзову шию. Босі стопи, навпаки, світлі й вузькі; вона нишком поставила свою ногу у відбиток його ноги, який висихав на дошках. І засміялася знову.

— Дивися!

Він перегнувся за борт; вона обережно підійшла та схилилася поряд.

Довгасте днище відкидало темну тінь, з неї раптом стрімко вислизнув цілий табунець темних риб’ячих спин. То тут, то там зненацька мерехтів срібний спалах — котрась із рибин поверталася до сонця боком…

Брижі заважали дивитися; дівчинка напружилася, нахиляючись дедалі нижче й відчуваючи, як Аальмарова рука завбачливо бере її за пояс. Вода була прозора до глибини, але дна не було видно; на мить вона похолола, усвідомлюючи, що, по суті, висить із Аальмаром серед хисткого простору, що земля, вкрита черепашками й водоростями, лежить далеко внизу…

Не дивлячись, вона спіймала його руку. Крижаний острах майже відразу змінився сторожким захватом; заглядаючи в безодню, вона з жалем подумала про те, що світ великий, а вона ще бачила так мало…

Аальмар посміхався.

* * *

— …Лікували тебе добре.

На світанку чаклун витяг Ігара з льоху, а зараз був, здається, полудень. Чаклун виявився першим після Отця Дізнавача, кому Ігар виклав свою історію — не втримався, малодушність виказав. Говорив без угаву кілька довгих годин — так, що в горлі саднить… А «лікували добре» — це про косу бабу, що жила на околиці селища Утоки, яка й із вигляду була суща відьма…

Тепла дерев’яна куля, яку чіпкі засмаглі руки качали по його плечі, часом завдавала болю. Ігар терпів, дивлячись на клаптик синього неба за вузьким високим вікном.

— Двадцять днів у тебе, — неголосно зронив чаклун.

Ігар кволо сіпнувся:

— Що?

— Двадцять днів… Зірка Хота опускається за тиждень до «Осінньої серединки», знаєш, такий день, коли дівчиська свердлять міст на середині… Повір’я таке — просвердлиш міст на самій серединці, подивишся в дірочку — наречений побачить… У «Осінню серединку», опівночі… Доглядачі цих мостів із батогами стоять і чергують — їм теж не хочеться, щоб добро псували…

Чаклун говорив тихо, неквапно, навмисно ніби не надаючи значення словам — однаково, мовляв, що я зараз кажу, а ти слухай мій рівний зірваний голос і думай про головне…

Ігар думав. Чаклунові слова були не про дівчисьок і не про мости.

— Значить… ви не можете?

— Маги не такі могутні, як про те балакають, — сухо відгукнувся чаклун. — А істота, подібна до скрута… коштує дорого.

Якийсь час Ігар міркував із приплющеними очима.

— Мені нема чим платити, — сказав нарешті. — Але я коштую двісті шістдесят монет, — він гірко посміхнувся. — Щоправда, продати ви мене можете й так… Хоч сьогодні…

Тепер міркував чаклун; рух дерев’яної кулі сповільнився.

— Ти мене не зрозумів, — озвався він по паузі. — Власне… мені не так і потрібні ці гроші. Я сам доплатив би, якби хто-небудь притяг мені скрута… здохлого чи напівздохлого. Живий і здоровий скрут… Ти не уявляєш, що це таке.

Ігар вискалився:

— Уявляю. Сила меча не бере його — що, сила магії теж?

Чаклун обережно відірвав дерев’яну кулю від його шкіри.

Прискіпливо оглянув білий шрам, що лишився на місці рани, кивнув, недбало кинув кулю у порцелянову посудину, що стояла на підлозі; вона ляпнула в прозору рідину, яку Ігар прийняв за воду, й втонула.

— Сила, сила… Кидатися на скрута з мечем або, кгм… з тим, що прийнято називати магією — все одно що стояти на вершечку пагорба й волати на схід сонцю: «Зайди! Сховайся назад, сволото, бо як дам!»

До кімнати ввійшла Полівка. На лівій стопі в неї червоніла свіжа подряпина; неуважно посміхнулася, сіла в різьблене крісло біля вікна, задоволено підставила обличчя сонячним променям. Останнім теплим променям літа, яке вже їх усіх полишало.

Ігар бачив, як змінилося, потеплішало чаклунове обличчя. Полівку він вважав дочкою — хоч і підібрав десь уже божевільну, коли їй було п’ятнадцять…

— Магія, — Ігар відкашлявся, — магія не може зробити так… щоб вона…

Обличчя в чаклуна ніби затверділо:

— Навіщо? Вона цілком щаслива людина. Я подбаю про те, щоб їй ніколи не було боляче… Вона живе у своєму світі, вона куди нормальніша за мене чи тебе… Особливо за тебе з твоєю місією рятівника й ката!

Полівка глянула на Ігара й лагідно похитала головою.

— Я, принаймні, сам вибираю, — глухо сказав Ігар.

— Багато ж ти навибирав, — відмахнувся чаклун.

У відчинене вікно влетіла строката пташина. Жінка розсміялася; пташка сіла їй на лікоть і вишукано повела голівкою.

— У неї не буде дітей, — пошепки сказав Ігар. — Вона не довідається, що таке…

— Любов, — похмуро закінчив за нього чаклун. — Подивися на себе, дурню, і подивися на неї. Вона і є любов, вона любить увесь світ… А ти…

Він замовк. Ігар, не дивлячись, узяв зі спинки стільця свою заштопану на плечі сорочку.

— А скрут — втілене зрадництво, — сказав чаклун пошепки. — Світ пронизаний корінням… прихильностей, пристрастей, це… Тобі так просто не зрозуміти. Ти бачив траву, як вона перевертає каміння? Пробивається із тріщин, це нестримно, це сила… Коріння заполонило землю, селяни стогнуть, висмикуючи свої бур’яни, — а трава просто дико хоче жити, більше, ніж ти чи я… Так і… те, що прийнято називати любов’ю. І те, що прийнято називати зрадництвом…

Чаклун замовк. Пройшов кімнатою; обережно поклав долоню на голову радісній Полівці:

— Не зношу філософії, Ігаре. Не зношу балаканини… А інакше як пояснити тобі? Скрут… Це вічне непрощення. Це така мука… і така жага помсти! Зворотний бік відданої любові… Це скручені жили найдавніших сил землі… Це скручені шиї надій. Це душа, скручена джгутом…

Жінка здивовано підняла голову — видно, напружилася долоня в чаклуна, й це її занепокоїло. Чаклун лагідно погладив її по волоссю, відійшов до столу, наповнив собі склянку з глека, залпом випив.

Ігар дивився на Полівку. Темне волосся з мідним полиском, карі очі з