Марина та Сергій Дяченко - Скрут

прозеленню, спокійний, безтурботний погляд… Втілена любов. Бездумна любов, бездумне прийняття всього навколо…

Думка, що народилася, поки чаклун говорив, нарешті зринула на поверхню. Втілена любов — втілене зрадництво…

— Тіар, — покликав він пошепки.

Полівка радісно посміхнулася.

— Тіар, — повторив він тихо й глухо.

Чаклун виявився між ними.

Кілька секунд Ігар чекав чого завгодно — миттєвої смерті, перетворення, удару… Чаклун лише зміряв його поглядом — і обернувся до жінки; пташка спурхнула з її ліктя й вилетіла у вікно.

Чаклун обережно взяв прийомну дочку за плечі, розвернув її до Ігара спиною. Відкинув хвилю волосся, взяв шнурок-зав’язку; несильно потяг за китичку, розпускаючи комір, дозволяючи сукні-сорочці вільно сповзти вниз.

Внизу витонченої шиї Ігар побачив давній, грубий, нерівний шрам. Побачив і здригнувся; ламкий хлоп’ячий голосок: «Там холодний струмок… зовсім холодний, крижаний…»

Біла шкіра дівчини відразу вкрилася сиротами від холоду; Ігар довго не наважувався опустити погляд.

Під правою лопаткою не було нічого. Нічого не було — тільки червоний слід від недавнього комариного укусу.

* * *

— За що?!

Вона, виявляється, встигла забути це почуття. Коли липке павутиння захльостує обличчя, сплутує руки й ноги, а відразу за цим захльостує й сплутує тваринний жах. Такий само сірий і липкий.

— За що?! Що я…

— Тихше, тихше. Тихше, Ілазо… Будь ласка, поклич на допомогу!

Її сповите тіло розгойдувалося високо над землею. Над травою, на яку вже лягло листя лимонного кольору… Але ж зірка Хота ще не опустилася?!

— Поклич на допомогу!

— Навіщо…

— Зроби мені ласку. Поклич.

— Допоможіть…

— Голосніше, голосніше! Від душі поклич, а раптом хтось почує?

Вона не могла зрозуміти його інтонації. Чи то глузи, чи…

Ігар?! Ігар повернувся — і не може знайти її?!

— Допоможіть! Пробі! Рятуйте!

Тонкий джгутик сплетених павутинок різонув підборіддя, і вона закричала вже від болю:

— Допоможіть! Хто-небудь! Ігаре, Ігаре! Допоможіть!

Далеко в лісі протрубив ріжок. Протяжливо і мелодійно, начебто озиваючись: у… у…

Кілька довгих секунд Ілаза висіла без руху, відчуваючи, як виступає на спині гарячий піт. Порятунок? Допомога? Звідки? Хто? А головне, як…

Звук рогу. Карен, коханець її матері. У Карена був великий озброєний загін; усі грізні воїни зрештою виявилися розвішаними по гіллі, немов здохлі пацюки…

Вона рвонулась; у роті з’явився негарний присмак. Чи то крові, чи заліза.

— Відпусти… Відпустіть мене…

— Зараз. Почекай…

— Це пастка? Це пастка, так? А я принада, так?!

Мовчання. Ледь помітний рух у стемнілих кронах.

— Поклич іще. Він збився з дороги.

— Не буду!

Вона чудово розуміла, що пручатися марно — але висіти без руху, мов баранячий тулуб на гаку, виявилося над силу. Вже краще терпіти біль від ниток, які врізуються в тіло.

— Не буду… Я не кликатиму… Убивце, чудовиську… Ні…

— Авжеж. Тому, що все одно він рано чи пізно сюди прийде. Бо це його доля, й він її шукає; бо ти робитимеш те, що я тобі звелю.

— Ні…

На плече їй ліг зазубрений кістяний гак.

Хвилина тяглася нестерпно довго. Вона більше не металася в тенетах, висіла нерухомо, начебто паралізуюче жало вже зробило з нею всі належні операції. Гак укритий був бруднувато-зеленими бляшками та порослий жорсткою, короткою шерстю.

— Допоможіть, — закричала вона пошепки.

Гак зісковзнув — та Ілазі здавалося, що плече досі відчуває його вагу. Що плече навіки зсудомило.

— Допоможіть!

Цієї миті вона була бридка самій собі. Вона кричала, ковтаючи сльози — й водночас хтось тверезий, на якого не справив особливого враження дотик скрута, підбадьорливо посміхнувся в її душі: неможливо співчувати всім. Насамперед варто подумати про власну долю, а вже потім, якщо вийде, про долю того, що їде темним лісом і сурмить у свій ріжок…

Ріжок протрубив несподівано близько. Ілаза здригнулася.

Ну от, сказав тверезий голос у її душі. Тепер тобі й зовсім не треба гвалтувати власне сумління, закликаючи його — сам відшукає… Уже відшукав…

Унизу затріщало гілля. Злякано форкнув кінь; Ілаза побачила спочатку чобіт зі шпорою, потім ногу в шкіряній холоші, а потім відразу молоде, здивоване, радісне обличчя:

— Пані?!

Дивне звертання до обшарпаної безстатевої істоти, яка теліпається в павутинні між крон двох дерев.

— Пані, відгукніться!

Ілаза мовчала.

Приїжджий був убраний просто, але добротно й продумано — у лісовій хащі хизуватися особливо нема перед ким. З його поведінки Ілаза в першого погляду визначила шляхетне походження та військовий вишкіл; що визначив скрут — залишилося незрозумілим. Ілаза всією шкірою відчувала його близькість — незнайомець теж відчував; у одній руці в нього виявився легкий довгий меч, схожий швидше на шпагу, а в другій дивне знаряддя, яке нагадувало чи то гак, чи сильно вигнутий кинджал.

«Іди», — хотіла сказати Ілаза, але не сказала. Не повернувся язик; юнака все одно це не врятує, а тим часом зазубрена лапа…

Від спогаду її нудило.

Приїжджий легко зіскочив із сідла. Присів і озирнувся; повідомив, дивлячись кудись Ілазі за спину:

— Пані… я щасливий буду доставити вас в обійми матінки.

Якийсь час Ілаза тупо міркувала, про кого йдеться. Спочатку їй подумалося, що невідомий лицар здумав доправити її до власної матінки, й тільки по тому з’явилася здивована думка: а, мама, як я могла забути…

Лицар м’яко, на ледь зігнутих ногах рушив уперед. Чіпкий погляд його знову оббіг темні крони й знову зупинився на коконі, який обіймав Ілазу; їй здалося, що лицар дивиться на неї, мов кравець під час примірки.

Чому я мовчу? — подумала вона в’яло. Чому приграю павукові-бузувірові проти хороброї та шляхетної людини, яка прийшла мені на допомогу? Чому не репетую на все горло: «Втікай!» Він би, звичайно, не послухався — але сумління моє було б чисте…

А чому бариться скрут? Хоче продовжити задоволення, вичікує?

Лицар рухався дивно — по колу, перехресним кроком, як танцюрист. Ілаза мимоволі задивилася — їй здалося, що нагорі, в кронах, так само по колу рухається величезна невагома тінь; втім, їй могло й привидітися. Присутність скрута залишалася нестерпно близькою — їй ввижався сморід його подиху.

— Пані…

Дико заіржав кінь.

Ілаза зроду не бачила нічого подібного. Важкій і дужій тварині зопалу вдалося розірвати перший шар павутиння — але наступні п’ять шарів обплутали коня, перетворили на безформний клубок і підняли над землею — невисоко. Затріщало гілля дерев зокола, посипалося листя, й пожовкле, й зовсім іще зелене; судомно смикаючись, кінські копита вбили б лицаря, якби той останньої миті не кинувся на землю. Кінь заіржав знову, закричав, як людина — і ослаб, обвис, відкинув гривату голову; Ілаза побачила, як із чорних губів зірвався струмочок піни. Глибоке зітхання, здається, полегшення;