Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

— і ті шалено верещали, називаючи нас «фашистами» і кидали каміння, а потім підносили окупантам слоїки з маринованими огірками та горілкою.

Затуркані і неосвічені, вони не могли пояснити свого майбутнього і цілком природно вважали, що на них йде «хунта», чекали більших зарплат і… рвали землю зубами — шматували, намагаючись вихопити для себе бодай крихту — аби СЬОГОДНІ не вурчало в шлунку. Завтра — байдуже…

Ніколи я не любив зверхнього розподілу будь-якого товариства на «ми» і «вони».

Це здавалося мені якимось… нелюдяним.

Виявилося, що «вони» таки існують.

Всі разом ми стояли біля кас, коли купували хліб, можливо, були в тих самих піонерських таборах і співали одні пісні, дивилися одні фільми. Святкували одні й ті самі свята, купували ялинки, віталися…

Я починав свою «кіношну кар’єру» саме там, де тепер «вони» несли чужі прапори, довірившись обіцянкам найманих політтехнологів.

Певно, тепер настав той самий «час X», час істини, час вибору — і вони витягли камінь з-за пазухи. Камінь. Ніж.

Або просто — сховану в кишені дулю.

Або — свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.

І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.

Але були й інші.

І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони — ті, хто не зрадив, ті, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч…

Остання імперія, потужна і підступна, безкінечно балакаючи про «фашистів-бендерівців», котрі нібито мають прийти на Схід і до Криму, — прийшла туди першою.

А салаги і найманці, котрих вона надсилала воювати, не мали для того ані духу, ані мотивацій.

Так почалася остання найпотужніша агонія колишнього «союзу нерушимого».

І кожен з нас усвідомлював, що вона триватиме довго.

І — на жаль — саме тут, на нашій, і без того вимученій за останні кілька сторіч, землі…

— Нічо, Фелліні, ми все одно… — видихнув Степанич.

— …переможемо, — сказав я, закриваючи йому очі.

Це сталося за два дні до ротації, котрої ми дочекалися наприкінці жовтня.

* * *

…Плине кача по Тисині.

Вона плистиме і плистиме — без кінця і краю — до мого останнього дня, хоч де б я був і хоч що би робив. А на моєму серці лежатимуть ті, кого я любив і хто любив мене…

…Хрещатиком, уздовж Майдану і далі — до Європейської площі, мчали автівки.

Жвавий рух поновився і на Грушевського, і на Інститутській.

Майдан мерехтів вогнями. В кав’ярнях сиділи люди.

Перед входом у метро танцювали брейк молоді хлопці.

Їм аплодували, свистіли.

Люди заходили до магазинів, виходили звідти з пластиковими пакетами.

З розкладних столиків продавали символіку минулої зими — макети золотого унітазу, «золоті батони», прапорці-стрічки-значки. Будинок профспілок був одягнутий в жовто-блакитні шати, за якими крилося згарище.

У цьому затишному світі я виглядав Іхтіандром, котрий випірнув з фонтану посеред міста.

Тут був мир.

Але знаю напевне: якби хтось стрельнув петардою, я би впав на землю.

Певно, це виглядало б смішно…

І я шалено захотів туди, де мене назвали «Фелліні».

Де і коли ще я здобув би таку славу?!

І, чорт забирай, виявляється, цей Фелліні непогано цілить і вправно кермує танком.

Де і коли я міг би дізнатися про такі бонуси до таланту?!

Приблизно так я віджартовувався перед тими, хто не втрачав надії лишити мене на дивані.

— Ти збоченець! — казала Єлизавета Тенецька. — Армія потребує професіоналів.

— Заженеш мене до могили, — сварила мати.

— Не дуріть, босе, — втрачала почуття субординації Ліна. — Ви зробили свою справу — можете відпочивати.

— У тебе — тахікардія. І нога поранена, — говорив Микола. — Можеш тут піти у волонтери, якщо не силиться.

Немов у кіно, кожен мав свою репліку і свій аргумент.

А я…

За два дні до кінця відпустки, я мав написати фінальні титри щодо свого перебування «на великій землі», розставити всіх героїв по місцях, попрощатися з ними і пустити своїми шляхами. Які ще, дай Боже, перетнуться.

Поки що все складалося так.

Єлизавета Тенецька готувалася до від’їзду аби змонтувати відзняте на студії Дезмонда Уітенберга. І я був упевнений, що те кіно вийде неперевершеним, як все, що вона робила…

Дезмонд Уітенберг, увінчаний пробитою каскою, котру поставить на найвидніше місце у своєму офісі, добиватиметься і таки доб’ється її позитивної відповіді на сто першу пропозицію «руки і серця»…

Ліна, втративши останні краплини сумління, перевершить свого «боса» в керуванні його маленьким продакшном і, не зважаючи на те, що після контузії тридцятого листопада 2013 року, почне втрачати зір на ліве око, стане продюсером першого вітчизняного блокбастера (котрий її прискіпливий бос розкритикує і змусить перезняти, як належно, як вчив на п’ятому курсі)…

Мати з Марією Василівною візьмуться плести вовняні шкарпетки для армії. І навіть, задоволені і розпашілі від хвилювання, потраплять до телесюжету, який я подивлюсь у єдиній вцілілій хаті селища N…

Мій колишній тесть відчалить за кордон з дружиною і п’ятирічним сином.

Власне, це буде найменш цікавим з усього переліку.

А я…

Я стою на Майдані.

І розумію, що справжній «Майдан» вже не тут.

Він — в окопах і на блокпостах. Там, де немає запаху парфумів, не танцюють брейк і не співають реп, де «петарди» несуть смерть або перемогу, де на холодній, пораненій землі стоять люди — чоловіки і жінки.

І стоятимуть.

А потім йтимуть уперед.

…Я не був тут відтоді, як звідси винесли останню труну.

Після лютого зайшов лише раз — у поминальну днину, коли обдерта від камінного панцира земля тяжко дихала під ногами. А після обирав будь-які інші шляхи, аби лише не ступити на вже розчищену, вимиту, освітлену площу.

А сьогодні — прийшов. Адже невідомо, коли ще раз побачу цей пекельний п’ятачок землі, на якому прожив тисячу років нашої ери.

Я рвався назад.

Хоч як це дивно, але всі ми рвалися назад.

Туди, де як здавалося — та, власне, так і було! — триває реальне життя і реальна, чоловіча робота: захищати Батьківщину. Діяти, рухатись, відчувати свою потрібність і незамінність. Там були кращі.

Ще ніколи я не бачив такого потужного скупчення кращих людей.

Так, вони були різні — брутальні, озлоблені, з матюками і чорними від кіптяви обличчями, зі сльозами, коли читали листи від дітей чи складали до кузова «двохсотих».

Але вони були —