Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Полог непевно посмикали, а потім знову відсунули.

— Я, звісно, вибачаюсь… — забелькотіла біля входу темна тінь. — Тільки чи можна спати, коли трапилась така нагода стати багатим!

Застогнавши так, що стогін більше нагадував ревіння ведмедя, Тетянка увімкнула лампу й з усієї сили пожбурила пластиковим кухлем у ще одну вусату пику.

Досадливо крекнувши, пика щезла.

Дівча підхопилося, швидко написало щось на папірцеві, вилетіло назовні й прикріпило його на намет. А потім повернулося назад і впало на матрац. За мить воно вже рівно сопіло.

Ірка прислухалась. За стінами намету, як і раніше, тупцяли кроки. Часом вони завмирали біля входу й, постоявши, рушали далі. Полог більше ніхто не смикав.

Не витримавши, Ірка взяла ліхтарик і вибралась назовні. Темні постаті шастали туди-сюди. З’являлись то яскравий жупан, то сині шаровари. Вони зупинялися біля входу, пробігали очима по папірцеві й, розчаровано зітхнувши, прямували далі, до сусідніх наметів.

Ірка посвітила ліхтариком на аркуш.

Кругла пика з довгими вусами й козацьким чубом була перекреслена хрест-навхрест, а знизу великими буквами написано: «Скарбів не пропонувати!».

Розділ 14

Зустрінемось у вівтарі

— Отже, кажеш, світиться й притягує? — задоволена Тетянка, швидко, наче білка, гризучи черствий учорашній рогалик, взула кросівки.

Вона закинула за плече зібраний рюкзак, вилізла з намету й, глянувши на годинника, присвиснула:

— Ну й заспалися ми після вчорашнього! Треба рухатись!

— Прощатись будемо? — спитала Ірка, із сумнівом поглядаючи на нерухомі зарості конопель. Спілкуватися з Пилипом їй не хотілося, але, може, варто було подякувати за намет?

— Якщо я з ним попрощаюся, то раз і назавжди! — із погрозою в голосі відповіла Тетянка. — Хай краще сам подякує, що ми всі його коноплі не витолочили!

Із заростей долинуло тихе зітхання.

— Показуй, де твоя галявина? — Тетянка рішуче закрокувала стежкою.

Ірка обігнала подругу й пішла попереду. Богдан ішов останнім.

При денному світлі острів здавався найзвичайнісіньким. Напівліс-напівпарк, гарний, хоч і трохи засмічений. І табличка, до якої їх вивела стежка, теж була звичайною бляшаною табличкою. Кілька слів про знайдене археологами й відновлене давнє святилище, а ще прохання не смітити там, де молилися пращури.

Друзі вийшли на галявину й перед ними, нарешті, постало давнє святилище, яке вони раніше бачили тільки на малюнках. Необроблені низькі камені «вісімки» й «бублика» були складені в ідеально рівні, неначе циркулем накреслені, кільця. Над обома колами «вісімки» височіли грубі кам’яні стели.

«Бублик» був на протилежному боці галявини. Розірваний бік кільця служив проходом до малого кам’яного кола в центрі, теж обрамленого гострими вертикальними каменями.

— Мабуть, вівтар, — невпевнено припустила Тетянка, увіходячи в середину кільця.

— А той, другий, тоді що? — Богдан кивнув на ще один, бічний вівтар, вписаний прямо в кладку «надкушеного бублика». — Він, між іншим, більший за центральний. І стел у нього не дві, а цілих п’ять! А Ірчина бабуся його чомусь не намалювала.

Ірка знизала плечима:

— Навіть не знаю. Ось тільки п’ять — це число давніх богинь, жіночої магії. Може, це святилище на двох? — невпевнено припустило дівча. — У центрі кільця — вівтар бога, а збоку — богині?

— Ага, він — неначе увесь центровий, а вона, — неначе осторонь, от тільки насправді вона — удвічі крутіша за нього. Цікаво, що саме твоїй бабусі не подобалось: що богинею злегковажили, чи, навпаки, те, що її вівтар більший? — спитала Тетянка. Вона уважно глянула на малі кам’яні кола й стели, розкидані між «вісімкою» й «бубликом» із двома вівтарями. — А ось ці, маленькі, що стоять так самотньо, чиї тоді вони? Іще якихось богів, дрібніших? Тоді тут не святилище, тут цілий гуртожиток виходить!

— Може, годі у їхніх заплутаних стосунках розбиратись? Час ми знаємо, місце знайшли, а тепер що робити? — буркнув Богдан.

Ірка витягла з рюкзака пляшку й замислено сьорбнула крижаної хортицької води… В очах знову потемніло… А коли зір повернувся, дівчинка зрозуміла, що чаклунське життя острова насправді нікуди не зникло. Шерех вітру в деревах, що оточували галявину, зливався з тихим хропінням: майже на кожній гілці хтось відсипався — звісно, ніч Сонцестояння. Трава й кущі ворушилися — може, то запізнілий їжачок пробирався… А може, і не їжачок. Не схожий на їжачка, ну зовсім не схожий!

Але головне — святилище! Ірка прислухалась, а потім підвела голову, вдивляючись у блакитне коло неба над галявиною. Те, що жило тут… Воно було скрізь. Марило під землею й водночас дивилося на свій храм із далеких небес. Воно тихо спало в кожному камені, у кожній кам’яній стелі й водночас перебувало в безкінечній далечині, звідки сюди ніколи не дістатися. Але зараз, тут, воно немовби прокинулось, відчувши Ірчину присутність, і жадібно потяглося їй назустріч…

— Що робити? — хрипло, неначе вода миттю застудила їй горло, перепитала Ірка. — Яка ж я все-таки дурепа! Адже майор натякав мені! — Вона здригнулась. — Ні, не натякав! Він думав, що я… знаю! Думав, що я можу!.. Вони всі так думали! — Дівча глянуло на друзів блискучими розгубленими очима. — Вовкулаки весь час казали, що таке відбувалося в давні часи! Рудий іще питав, чи є в мене кандидатура!.. Ви самі подумайте, що робилось у прадавні часи в таких от святилищах!

— «Страшна жертва», — Тетянка процитувала той давній текст, що допоміг їм знайти місце. — Жертвопринесення! Майор сказав, що так і почалася історія перевертнів. Так, значить, задля того, аби ти змогла нормально перевтілитися, треба пролити кров? — Її очі сповнились жахом. — Людську? — тремтячим голосом спитала дівчинка. — Не може бути!

— А ти послухай, чого воно хоче! — Ірка простягнула подрузі пляшку.

Тетянка сьорбнула… І раптом аж підскочила, немовби невисока жорстка трава обпекла їй п’яти. Схопивши Ірку за руку, вона злякано потягла її геть:

— Тобі не можна тут залишатися! Те, що там, під камінням… Воно жорстоке! Зле!

Ірка звільнилася, похитала головою й сміливо рушила між застиглими, наче вартові, кам’яними стелами.

— Ні, воно не зле. Воно в нас сильне, шляхетне, справедливе. Навіть добре, — уїдливо сказала вона. — Але це за своїми, давніми законами. Воно просто не розуміє, чому криваві жертви — це погано. Жертви поганим, злим богам — ось що погано, а жертви йому — добре! Адже воно гарне, справедливе й так далі. Воно вважає, що жертви взагалі радіти повинні, адже вони йому допомагають, — Ірка кивнула на вівтар, — а значить, допомагають людям! — Дівча скривилося. — Знаєте, мені його навіть шкода. Це ж як треба поринути в себе й не помічати навколишнього світу, щоб за стільки тисяч років так нічого й не навчитись, нічого не зрозуміти