Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

музей здати? — Богдан нахилився, набираючи в жменю старовинні мідні монетки…

— А що хочеш, те й роби, хлопче, мені-то тепер що! — І, скориставшись тим, що Богдан нахилився, сивовусий кинувся до сходів. — Скарб узяв, то з ним і залишайся, а я на волю!

Він мчав нагору, до темного квадратика неба, що здавався таким близьким. А Богдан із жахом побачив, як земля починає повільно сходитись між ним і сивовусим утікачем, назавжди замуровуючи хлопчака в собі.

— Стій! — закричав Богдан, кидаючись у напіввідчинений прохід. Земляні шари відразу ж заворушилися, лягли одне на одного, перекриваючи шлях і залишаючи лише крихітний отвір, в якому на мить промайнула спина сивовусого… і зникла. Охоронець скарбу вибрався на поверхню. Отвір обернувся на тоненьку дірочку й ось-ось узагалі мав зникнути. Затхле, важке повітря не йшло в легені, каменем застрягаючи в грудях. Богдан усім тілом ударився об стіну… Але земля навіть не поворухнулася.

— Ні-і! — припавши губами до отвору, у відчайдушній безнадії закричав Богдан, хоча й розумів, що його ніхто не почує, що ніхто не відгукнеться…

Раптом земляна стіна злетіла вгору, закидавши Богдана грудками. Важке тіло сивовусого з льоту гепнулося на потрісканий горщик, розтрощивши його на дрібний пил. Богдан підвів голову. На тлі темного квадрата неба, осідлавши швабри, літали дві вершниці.

— Дівчатка, я тут! — радісно закричав він, кидаючись до сходів.

Але міцна, жилава рука схопила його за щиколотку, зваливши на сходи:

— Куди? — прохрипів сивовусий, тягнучи хлопчака за ногу до себе, в земні надра.

— Відпусти! — відчайдушно закричав Богдан, щосили чіпляючись пальцями за коріння, яке стирчало зі стін. — Ти мене надурив!

— А неправда твоя, хлопче! — похитав чубом сивовусий. — Казав, що скарб твій буде, а що ти з ним звідси підеш, угоди не було! Моя варта закінчилась, якщо ти скарб узяв, мені на зміну прийшов! Мені йти, тобі залишатись!

— Не брав я нічого! — закричав Богдан і заїхав козака вільною ногою…

— Еть! — немовби поперхнулись позаду.

Хватка на щиколотці стала слабшою. Навіть не намагаючись встати, Богдан рачки кинувся нагору…

— Позаду! — долинув згори переляканий голос Тетянки, і прямісінько перед Богдановим носом на сходи, дзенькнувши, упав його власний меч.

Останньої миті відчувши спиною, як розсікається повітря, хлопчак озирнувся.

Лезо зблиснуло просто в нього над головою. Богдан виставив назустріч свій меч. Сталь брязнула об сталь.

— Нічого! — заревів сивовусий, і крива шабля запурхала в його руці, намагаючись дістати хлопчака, котрий вивертався. — Для заміни ти й мертвий згодишся!

Тупий меч міг лише відбивати удари козацької шаблі. Але Богдан розумів, що довго так не витримає. Незважаючи на те, що цей сивовусий козарлюга сто років байдики бив, він був професіоналом, кращим за будь-кого з майстрів клубу історичного фехтування. Плече Богдана немов облизав крижаний язик… Болю майже не було, хлопчак тільки побачив, як на кам’яні сходи скрапує його кров.

— Молися, хлопче! — закричав козак, змахуючи шаблею для останнього удару.

Бах! Бах-бах! Згори впали влучно кинуті камені, б’ючи сивовусого по голові й плечам. Охоронець скарбу спинився, прикриваючись руками. Богдан ударив тупим мечем, немов заступом, йому в груди. Дядька змело зі сходів. Богдан побіг нагору.

Квадрат виходу був уже зовсім близько, коли він знову почув за спиною важке дихання й зрозумів, що завзятий сивовусий вкотре його наздоганяє. Але тут повітря застогнало, знайомі руки схопили хлопчака й потягли нагору, протягнувши пикою по нерівних кам’яних сходинках. На мить Богдан завис між двома швабрами, немов білизна на просушці, а потім його обережно опустили поруч із отвором у землі.

— Не хочу! — завило звідти, і Богдан устиг побачити, як земля невблаганно змикається довкола сивовусого, котрий розпластався на кам’яних сходах. Рука із затиснутою шаблею ще якийсь час стирчала над землею, а потім почала повільно поринати. Ось залишився тільки клинок, ось його половинка, ось уже сам лише кінчик… А ось і його вже катма. Земля пішла колами, неначе вода від каменя, що в неї упав, і стала твердою.

— На сто років, — тихо прошепотів Богдан. — Через горщик мідного дріб’язку й скриню поношеного татарського мотлоху.

— І ти б там замість нього сидів ці сто років! А потім що? Теж би тут шастав, шукав собі іншого дурня замість себе? А ще кажеш, я — не недоумок! — схлипуючи, Тетянка перев’язувала хусткою кривавий поріз на Богдановому плечі.— Навіщо ти з ним пішов? З ним же треба добровільно піти, інакше в нього й влади над тобою немає…

— А як ти здогадалася мій меч прихопити? — спитав Богдан.

Тетянка знітилася, ховаючи зарюмсані очі:

— Та вигадали собі дурницю, що здухач ти крутий, а так узагалі найзвичайнісінький! Фігня! Думаєш, я не бачила, як ви в клубі на ваших турнірах рубаєтесь? І як ти виграєш?

— Ти що, на мене дивитись приходила?

— Дуже воно мені треба, на тебе дивитись! — пирхнула Тетянка. — Я так, просто випадково мимо проходила!

— Ну й мені теж не треба, щоб ти на мене дивилась. Можеш більше мимо не проходити!

— Я вже давно хочу це зробити! — майже простогнала Ірка. Вона підлетіла на своїй швабрі, схопила Богдана й Тетянку за комірці й безжалісно затермосила, примовляючи: — Якщо ви негайно не припините свій скандал, я вас на фіг у Дніпро кину й утоплю раз і назавжди! Ну й набридли ж ви мені!

Вони йшли до конопляного гаю, туди, де залишився їхній намет. Біля багаття нікого не було — схоже, з Пилипових волхвів уже було досить і вони повлягалися спати.

— Ой, який гарний панич і які гарнесенькі панночки! — лагідно проспівав чоловічий голос. Високий хлопець у червоному жупані визирнув зі щілини в земляному пагорбі.— А ви здогадайтеся, що є в цьому пагорбі?

— Нам нічого не треба! — похмуро буркнула Тетянка, і друзі поспішили до намету.

Похитуючись, Богдан дошкандибав до свого матраца й упав на нього, не роздягаючись.

— Бідолаха, заснув раніше, ніж ліг, — Тетянка потягла через голову светр.

Полог намету раптово відсунувся — досередини залізла чорновуса голова й повела лукавими темними очима:

— Ой, панночки, любоньки, а хочете знати, де заховано скарб? Та що ж я питаю, хто ж цього не хоче!

— Ми, ми не хочемо! — загарчавши не згірш за Ірку, Тетянка розвернулася й обома руками випхала голову геть.

— От який настирний, прямо як торгівельні агенти, котрі ото по офісах лазять! Узагалі слів не розуміє!

— А знаєш, по-моєму, це інший, — невпевнено мовила Ірка.

— Той чи інший, мені все одно, я спати хочу! Теж мені, острів скарбів! Острів чудовиськ! — Тетянка пірнула під ковдру й погасила лампу.

Якийсь час усе