Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 49: РОЗДІЛ V. ДОРОГА МІЖ ГІР

Від Захара

— Захар, поглянь на заднє сидіння.

Я обернувся і побачив маленьке білосніжне кошеня, що мирно спало, скрутившись калачиком.

— Невже це той котик, заради його ти мене кинула на поталу солдатам?

— Саме так. Тепер воно твоє. Але ти сам придумаєш йому ім’я.

Ми мчали у автомобілі по якісь незнайомій мені трасі. Я сидів на передньому сидінні, а за кермом була сама богиня. Білий халат вона давно зняла і зараз була у воєнній формі.

— Де це ми? Я щось не впізнаю місцевість?

— Це Різома, Захар. Безмежне місто сновидінь...

Я знав це слово — Різома. Воно було немов старий шрам — викарбуване десь у глибині моєї свідомості. А, можливо, десь ще значно глибше. Адже є речі, котрі ти знаєш, є речі — котрі ти не знаєш, але можеш дізнатись, можеш пізнати. А є речі... непізнані, неосяжні. Ті, котрі будуть завжди недоступні для нас — людей.

Ми проносились повз хмарочоси, будинки із дивною архітектурою і десь на обрії я побачив велетенську статую. Вона була вища, ніж будь-який відомий мені небосяг. Монумент якоїсь жінки здіймався так високо, що верхівка його сягала хмар.

Зненацька я зрозумів:

— Це пам'ятник... тобі, Калі?

— Так, — кивнула богиня.

Я продовжив спостерігати за статуєю та побачив, як з-під землі у її підніжжя щось вилізло. Гігантський звір із багатьма лапами та страхітливою пащею. Він обтрусився, здіймаючи хмари пилу, та покірно сів. У ту ж мить із повітря, наче вихор, виринуло щось ще — людиноподібна постать. Вона була також величезна і навіть ще більша, ніж чудовисько. Істота стала на одне коліно та схилила голову.

Один за одним біля підніжжя монументу Калі з'являлись інші велетенські почвари. Всі вони схилялись у поклоні, підносили свою зброю та припадали на коліно (чи звірину лапу). Це дійство було настільки приголомшливим, що я не міг відірватись.

— Що це? — прошепотів я.

— Боги. Демони. Прадавні створіння та стихії.

— І все це... існує?

— Звичайно, Захар.

— Але що вони роблять... біля твого пам'ятника?

Вона поглянула на мене своїм загадковим поглядом, проникнувши у саму душу.

— Вони прийшли, щоб поклонитись мені.

І раптом її очі стали суцільно темно-синіми. А статуя на горизонті... ожила.

Її сіра поверхня також набула темно-синього кольору, а рот відкрився, випустивши страхітливої сили рев. Вгору здійнялись чотири руки богині. У першій із них був закривавлений меч, у другій — голова демона, третьою вона робила захисний жест, четвертою — наче благословляла на щось.

Ми мчали у автомобілі серед міста сновидінь, а моє єство перестало існувати. Воно було у полоні дійства, за яким я спостерігав. Калі за кермом і Калі на обрії заревли водночас.

У цьому голосі було все:

Прагнення до війни. Прагнення жити. Бажання стерти із обличчя землі все, що проявило таку легковажність та слабкість, котру ми бачимо зараз. Бажання підняти і нагородити всіх героїв. У цьому голосі був смертельний виклик, божественна величність і немилосердна лють. І розкат цього голосу сягав усіх куточків світу.

Через нестерпність цього моменту, я замружився. А коли розплющив очі — ми були уже у іншому місці. Наш автомобіль виїхав на величезний міст, який я міг бачити лише у кіно.

За кермом, мов нічого й не сталося, сиділа Калі у своїй звичайній подобі.

— Ти бачив те, що не можна бачити звичайним людям. Тепер ти посвячений, — спокійно сказала вона.

— Не упевнений, що був готовий до цього...

— Ніхто ніколи не готовий до такого. Прийми це, як є.

Її рука потягнулась до магнітоли і увімкнула радіо. Якийсь час вона шукала хвилю. На всіх чотирьох смугах шосе на було видно жодної машини, крім нашої. Ми були немов останні у світі.

Коли я уже хотів відкрита рота, щоб ще щось запитати, із динаміків залунала жвава дискусія двох чоловіків.

— На початку вторгнення на північному напрямку, де Київ, співвідношення російських сил і українських було 12 до 1. Ви собі це можете уявити?? 12 до 1! Тобто там не стовпище неспроможних ідіотів йшло. Це сунула справжня орда! Справжня підготовлена армія, найкращі загони ВДВ, спецназ... — захоплено говорив перший голос.

— Так. Там були вертольоти “Алігатор” і “Нічний мисливець”. Винищувачі “Су-35” і “Су-34”. Комплекси “Красуха” і “Зоопарк”. “Панцирі” і “С-300”. Танки і БМД-4. Вони були нашпиговані пречудово. Не треба із них робити якусь армію дурників. Збройні Сили України билися із дуже потужним і укомплектованим супротивником. І перемогли їх, — втрутився другий голос.

— Добре, не будемо недооцінювати армію противника, — погодився голос ведучого.

Я зрозумів це по тому, як він звучав — ідеальна дикція і приємний тембр. Ведучий продовжував:

— То як же нам вдалося перемогти їх? Навіть скажімо не так: розгромити їх. Адже  армія, котра мала чисельну перевагу 12 до 1 не відступила би просто так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍