Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 48

Від Самси (продовження)

Мені здалось, що за спиною у мене хтось стоїть. Але там було пусто. Проте тепер мені здавалось, що кожна стіна, кожна річ у цьому домі вп’ялась у мене невидимим зором.

“Не йди Самса. Тут тобі буде добре. Тут вам обом буде добре. Ми подаруємо тобі щастя і кохання”. Ось що міг би шепотіти мені цей голос. Потрібно вшиватись звідси. Дати драла і то чимдуж! Але як? Внизу на мене чекав вартовий. Невідомо-що невідомо звідки.

Я підійшла до вікна і обережно виглянула. Чи можу я стрибнути із другого поверху і не зламати собі ноги? Сніг мав би мені допомогти... Я сіпнула за віконну ручку, але та не піддалась. Після кількох марних спроб, зрозуміла, що вікно намертво зачинене. Ну, зрозуміло — дім так просто мене не відпустить.

І раптом я дещо згадала. На це було мало надії, але ж не дарма Бур... Словом, я ринулась до сходів і швидко спустилась вниз. Буревій, точніше його клята копія, стояв посеред вітальні. Широко розставивши руки, наче футбольний воротар.

Я нарешті зустрілась із його поглядом. Він був не людським. Ніщо живе так не дивиться.

— Войд? — прямо запитала я.

— Про що ти? Я Буревій.

— Ти жалюгідна копія Буревія. Думаєш, я не зрозуміла одразу хто ти?

— Схоже, він тебе покинув. Неприємно, напевно?

— Це тебе не стосується.

Поки я вела цей безглуздий діалог, я шукала поглядом лише одне — ту палицю, котру ніс в руках вчора Бур. Вона мала бути зброєю, вона мала чогось вартувати, інакше... Він же її не забрав, правда? Раптом, я запанікувала.

— Спочатку я думав, що ви чогось варті, — продовжила копія Бура глухим голосом, і я відчула, як він починає лунати десь згори, над його тілом. А рот його перестав відкриватись. Сам “буревій” став схожим на ляльку, що висить на мотузках.

— Думав, вас потрібно дослідити. Вивчити і пізнати вашу природу. Знаєш чому?

— Поділись зі мною, — іронічно відповіла я, і раптом побачила палицю — вона була  приперта до дивану. Десь посередині між мною і моїй вартовим.

— Тому що одна така цивілізація вислизнула від мене. Вони втекли. І те, що я поглинув, було уже порожньою галактикою. Твій куций мозок може цього не зрозуміти, але ось ЦЕ по-справжньому неприємно. Ми — Войди — є справжніми володарями Всесвіту. Ми — темна енергія, що пронизує все існування космосу. І якщо комусь вдається втекти від нас — значить...

На обличчі ляльки відобразилась гримаса болі і люті водночас. У цю секунду я кинулась до палиці. Він не одразу зреагував, а коли зреагував, то було уже пізно — я тримала у руках палицю.

— І що ти з нею будеш робити? — запитав Войд.

— Бити тебе. Як скотину.

У цей момент палиця запалала. Засвітилась яскравим світлом із двох кінців. Бур відсахнувся. А я атакувала його. Ударила просто в груди. Ви бачили коли-небудь, як світло ліхтарика розрізає нічну темряву, що наповнена туманом? Не знаю, як вам це ще пояснити, але його плоть заклубилась і почала розсіюватись.

Тіло Войда-Буревія немов розсіклось і втратило цілісність. Моя палиця вільно пройшла вниз, руйнуючи його, а потім я підняла її до голови. Його обличчя спотворилось та розлізлось чорнильною плямою у повітрі.

Це була вражаюче видовище.

— Я... ти... що робиш? — його голос ламався, долинаючи згори, наче із поламаного радіоприймача.

Тікай, Самса! Чого ти зволікаєш?

Я обернулась і кинулась до передпокою. На мить відставила палицю, щоб взутись. Але коли мої похідні чоботи опинились на ногах, я побачила іншу проблему — у коридорі стояли воїни Войда. Безликі, темні солдати. І вони рвонули до мене.

Моя палиця розсікла перших, і ті розсипались клубами чорного диму по коридору. Проте із кухні уже виходили нові. І з вітальні.

— Не треба опиратись володарям всесвіту. Нас все одно більше. Значно більше, — прокотився його голос десь попід стелею.

— Здохни, потвора! — крикнула я і рвонула ручку вхідних дверей.

І вони відчинились! Дім піддався. Ох, схоже, ти перестав бути щасливим місцем.

Я вискочила надвір і побігла щодуху по снігу. Озиратись не було часу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍