Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 47

Від Самси (продовження)

Я неуважно поглянула на кухонний стіл. Там залишились брудні тарілки, крихти хліба та інші сліди нашого сніданку. Ми з'їли яєчню із сосисками та бутербродами. Вранці холодильник знову був повний. І навіть те, що ми спожили вчора, поповнилось. Що тут сказати: магічний дім, у якому можна жити вічність і горя не знати.

— Чому ти... повернувся? — обережно вступила я.

— Я зрозумів, що нам не можна розлучатись. Ми ж з тобою команда, правда?

— Напевно. А ти... не бачив нічого на дорозі? Ніяких знаків?

— Знаків? Що ти маєш на увазі?

— Підказки куди ми маємо прямувати...

— Ні, там порожньо. Та ще й холодно. Сьогодні ми точно можемо залишитися тут. А завтра подивимось.

Бур уникав мого погляду. І говорив якось дивно... Звісно, він і до цього не часто дивився мені в очі, але це відбувалось по-іншому. Із почуттями — так, він уникав мого погляду, немов не хотів проявити якісь зайві почуття. А зараз...

— Добре, я помию посуд, — повернулась я до раковини та відкрила воду у крані.

— Я буду у вітальні, — через паузу сказав Буревій.

Здається, він вийшов. Я глянула через плече і пересвідчилась у цьому. Що трапилось? Чи можливо, що на дорозі сталось щось таке, про що Бур не хоче (не може?) мені розповідати?

Я закінчила мити посуду, прибрала на столі і замислено окинула оком приміщення. Цікаво, яка година? На кухні не було годинника. Дивна річ, правда? На кожній кухні на стіні має бути годинник.

Якийсь час я зволікала, прислухаючись. Не могла вирішити, як мені тепер поводитись. Що говорити Буревію?

Кінець кінцем, не можна було весь день сидіти на кухні. І я пішла у вітальню. Але коли побачила Буревія, то аж здригнулась — він немов закам'янілий сидів у кріслі перед вогнем.

— Бур? — обережно сказала я, і той поворухнувся.

— Що?

— Ти в порядку?

— Так, звичайно. А ти? — промовив він відсторонено.

— І я. Напевно. Ти не знаєш яка година?

— Ні. А потрібно?

Що за?.. дурнувата манера перепитувати.

— Я не бачу тут жодного годинника. У цьому домі.

— І я не бачив.

Він знову не зронив на мене й погляду. Я обернулась і уже хотіла вийти у коридор, як він раптом рвучко підвівся.

— Ти куди?! — мало не вигукнув чоловік.

— Я... піду на гору. Огляну кімнати. Ще там не була. А ти... ти ж був там вчора, правильно?

— Я таке казав?

Мій переляк змішався із гнівом:

— Так, ти таке казав. Ти оглянув весь дім. Чи ти уже забув?

— Ні, не забув, — він раптом сів назад у крісло і знову втупився у вогонь. — Там все добре. Можеш прогулятись.

— Ага, дякую, що дозволив, — іронічно скривилась я та вискочила у коридор.

Я беззвучно вилаялась. Все стало зрозуміло — у вітальні сидів не Буревій. Але що там сиділо? Створіння Войда? Щось інше? І де сам Буревій?

Серце закалатало у грудях. Стало дуже страшно. Поки я піднімалась сходами нагору, картала себе за те, що не пішла із Буревієм. Ця помилка здавалась мені все фатальнішою і фатальнішою. А якщо Войд зараз знову затягне мене у те страшне, бездонне місце?

При цій думці мене аж знудило.

За хвилину я опинилась на другому поверсі. Тут також був коридор і декілька кімнат обабіч. Я по черзі заглянула у кожну із них. Звичайні гостьові кімнати. У кожному по ліжку і по шафі. Але остання кімната була спальнею для подружжя. Величезне ліжко, окрема ванна, розкішні меблі — всі зручності.

— Хм, і чому ми не пішли сюди вчора? — спитала я саму себе.

Проте годинника і тут не було. Я уважно оглянула речі у кімнаті. Комод був забитий одягом. Жіночим та чоловічим. Але у цю мить щось інше привернуло мою увагу — фотоальбом. Він лежав зверху, і моя рука мимоволі потягнулась до нього.

Я розкрила його і почала гортати сторінки. Вони були вщерть заповнені фотографіями щасливої сім'ї. Там був чоловік і жінка та їх двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Всі вони були усміхнені і щасливі, аж до гидкого. Але не це найголовніше.

Жінка і чоловік — це була я і Буревій.

Мої руки затремтіли. Мурахи побігли по спині. Я відкинула альбом, немов отруйну гадюку. Мозок гарячково намагався пояснити те, що я побачила. Наше майбутнє? Ймовірне майбутнє, якби ми тут залишились? Майбутнє, яке дім сам нам хотів нав’язати?

Дім був живим. І у цю страхітливу мить він здався мені трясовиною, що так солодко засмоктувала душі людей. А я потрапила у неї. Я попалась на цю приманку, як дівчисько біжить за цукеркою у руці маніяка.

— Яка ж ти підступна почвара, — прошепотіла я, і рвучко обернулась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍