Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 46

Від Буревія

Морозне повітря одразу взялося щипати мене за обличчя. Високо у небі яскраво світило сонце, а лісова дорога вела мене у гущавину лісу. Довкола лежав тонкий шар снігу.

Я закрокував уперед та уже за декілька хвилин сховався серед дерев. На відстані сотні метрів від дому, я озирнувся і поглянув назад через гілля дерев. Дім стояв непорушно. Із димаря йшов дим.

Що ж, така моя доля. Я не думав про повернення — пізно було сумніватись. Коли ти зробив вибір — варто його дотримуватись. Це може бути помилкою, може не бути помилкою — ти дізнаєшся про це не одразу. Настане час, і ти зробиш висновки. Не факт, що від цього щось зміниться, адже виправити деякі речі буде неможливо. Хоча ні... виправити щось взагалі буде неможливо.

Я почимчикував далі. І раптом почув рипіння снігу позаду. Поки я обертався, зрозумів, що забув у домі бойову палицю Стриби. Чорт би тебе забрав, Бур! Ось вони — наслідки закоханості.

Позад мене на стежці стояла Самса і приязно усміхалась.

— Ти думав я тебе відпущу самого? — зухвало запитала вона.

Я розгубився. Як це все розуміти?

— Чесно кажучи, так і думав.

Вона похитала головою і рушила до мене.

— Ти правий. У нас є завдання, і ми повинні його виконати.

Самса проминула повз мене, навіть не призупинившись, і помарширувала уперед.

— Ти йдеш чи як? — кинула вона через плече.

Vade mecum. Іти за жінкою ще гірший варіант, ніж заводити із нею розмову. Але я пішов.

*

Від Самси

У домі запанувала гнітюча мовчанка. Вона була настільки незручною, як буває певна поза, у якій ляжеш у ліжко і не можеш заснути. А повернутись боїшся, бо поруч уже хтось спить, і ти не хочеш його розбудити. Отак лежиш та витріщаєшся у пітьму.

— Ти хочеш ще щось їсти? — обережно запитала я.

Сидячи переді мною, Буревій заперечливо захитав головою:

—Ні. А ти?

— Не знаю... Поки що ні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍