Марія Семенівна Галина - Автохтони

Треба до «Криниці». Він завжди у цей час снідає в «Криниці». І він сяде за свого столика, і буде фургончик, і дощ, і жінка з парасолькою, яка роздивляється своє віддзеркалення у вітрині. Марина наллє йому кави і крапне туди бальзаму й знову влаштується за прилавком читати свій одноразовий любовний роман.

Але за його столиком біля вікна прилаштувався інший – самотній клієнт, явно приїжджий, оскільки в нього не було парасольки, але був товстий потертий портфель. І Марини за стійкою не було, була інша жінка, молода й руда, з яскравими червоними губами, підправленими контурним олівцем, і кельтським татуюванням на зап’ястку.

– Як завжди, – неуважно сказав він, дивлячись, як вона кладе лопаточкою на тарілку запіканку і щедро поливає її вершками. – Дякую. А де Марина?

– А цього тижня в неї вечірня зміна, – сказала руда.

Він взяв тацю з тарілкою і філіжанкою паруючої кави, і відніс у глибину зали. Звідси не було видно ані вантажівки з рекламним кузовом, ані вітрини сувенірної крамнички навпроти, а було видно краєчок даху далекого будинку з білою літаючою тарілкою, що поквапно присіла на карниз. Потемнішало, вдарив дощ, уже без снігу, сильний і лютий, і даху не стало, немов світ за шибкою хтось швидко стирав ганчіркою, щоб інсталювати більш просунуту версію.

Запіканка була смачною, власне, жодної різниці, хто накладає запіканку на тарілку, а кухар у них, вочевидь, той самий. Він доїв і підвівся, залишивши тацю на столику. Відрядник біля вікна тицяв пальцем у ноут. Добротні шкіряні черевики потемнішали на ріжках і довкола підошви.

Він напнув вологу куртку, насунув капюшон і вийшов. Дівуля за стійкою витріщалася у плеєр, напевно, дивилася яке-небудь кіно про кохання. Шкода, він не попрощався з Мариною. Цікаво, хто з них прикидається – він сильфом, чарівним створінням світла та повітря, щоб догодити їй, чи вона, підігруючи йому, який вважає себе нелюдиною, прекрасною, безсмертною істотою?

Поспішати було абсолютно нікуди. Під’їхав ще один трамвай, і він піднявся мокрими блискучими сходинками, трамвай приємно погримував, напевно, його коли-небудь замінять на швидкісний, гладенький, хижомордий, і встановлять на зупинках електронні табло. Шкода. Він прикрив очі, щоб не бачити черствий торт театру, що пропливав повз, трамвай постояв трохи на зупинці, розчахнув двері, замкнув їх, погримуючи рушив далі. Хтось постукав його по плечу.

– Вейнбауме, ви мені остогидли, – сказав він, не розплющуючи очей.

* * *

– Ви, гадаю, зібралися на потяг.

Вейнбаум був у бейсболці, вуха відстовбурчені, плямисті лапки лежать на руків’ї тростини. Незавадний старий, навіть зворушливий. Вейнбаум був небезпечнішим за гримучу змію, та хоча б попереджує про напад.

– Я добре знаю цей потяг. Ви-таки встигнете випити філіжанку кави. Дві! «Синя пляшка» чекає на вас. Заради вас вона навіть відчиниться завчасно.

– Ми її давно проїхали.

– Ми просто під’їхали до неї з іншого боку, мій молодий друже. Цей трамвай сильно петляє. Можна сказати, скрадає сліди. Ну ж бо! До речі, на вокзалі огидна кава. А вже що вони кладуть у пиріжки, я й сказати боюся.

– Ви коли-небудь дасте мені спокій? – спитав він втомлено.

– Буквально за пару годин! Сядете собі у потяг. Чай, матрац, чиста білизна, ні, справді чиста, не те що раніше. Раніше провідники практикували китайку, знаєте, що це означає? Ні? Використану білизну скроплювали водою і складали заново. Довірливі пасажири вважали, що це вона після прання така волога. Тепер ні, тепер усе віддається до рук механізмів, а механізми не вміють брехати. Люди вміють, у цьому вся проблема.

Трамвай виплюнув їх на зупинці. Сірі будинки, сірі двори. Бастіони цивілізації. Вейнбаум бадьоро скакав попереду, час від часу роблячи випади тростиною.

– Нам сюди! А тепер сюди! О, ось воно!

Вони протиснулися поміж двома баками для сміття, на бортику сиділа ворона і тримала у дзьобі шматочок фольги. Фольга тремтіла, ловлячи убоге небесне світло. Ворона була в такому захваті, що навіть не здійнялася, побачивши їх, лише трохи відцохнулася, стискуючи у дзьобі знайдений скарб.

«Синя пляшка» знайшлася в сусідньому дворі, двері до темної пахучої напівтемряви, прошитої вузликами свічкових вогнів, але йому здалося, що це не зовсім та «Синя пляшка», немовби Вейнбаум просотався до паралельної реальності, де все майже таке саме, але двері трохи ширші, стіна трохи вужча, самотній в’яз трохи ближчий до стіни сусіднього будинку. І взагалі, це не в’яз, а липа.

І дівчина була інша, не русява, пухкенька, з порцеляновими ляльковими зубками і ямочками на щоках, а чорнява, сухорлява, блідо-смаглява. Але Вейнбауму вона кивнула ввічливо, і він усівся на свій звичний стілець, укріпивши тростину між гострими колінами. Вони поміняли усіх дівчат у місті, подумав він. Утім, кава виявилася доброю. Навіть кращою, ніж зазвичай.

– А, ви бачилися з Вертіго. Судячи з вашого похмурого вигляду.

У зіницях Вейнбаума поодинокий вогник свічки розпався на дві червонуваті крапки.

– Так, – сказав він і хотів узяти печивце, але випадково натиснув на нього занадто сильно, і воно розсипалося крихтами. Він поворушив купку крихт пальцем. – Класичний сюжет, так. Заїжджий лицар і король-каліка. Лицар має перемогти короля або зцілити його. Зцілити, звісно, краще, оскільки тоді, за каноном, лицар має уздріти Грааль. Тільки Грааля немає, в тому-то й біда. Немає й не було. Тут, до речі, здається, є ще один театр, у місті? Драматичний.

– Був. Але, можна вважати, прогорів. У переносному розумінні. Тримається тільки на місцевих графоманах. Графомани, бачте, марнославні, а деякі ще й багаті. Вони готові фінансувати свої опуси. Але, на жаль, багатих графоманів дедалі менше, ніж просто графоманів.

– А голодних акторів – багато.

– Та вже більше, ніж багатих графоманів.

– Навіщо все це? Авжеж. Вам нудно. Ви дуже довго живете, і вам нудно. І ви тримаєте цю ресторацію і ще дві ресторації. І, можливо, придбаєте ще парочку. Таких, щоб туристам сподобалося. Але туристам увесь час потрібно щось новеньке. Їм набридло слухати про чорну вдову і могилу вампіра. Про масонів і про сильфів. Навіть про опір набридло, та ще й гірше набридло, оскільки там забагато правди. І так, є ще Валек, а він колишній історик. У нього обов’язково є якісь ідеї. Щодо туризму. І щодо історії. Індивідуальний підхід. І кожний приїжджий їде назад зі своєю історією. І врешті-решт усі ці історії…

– Усе не так, як ви думаєте, – сказав Вейнбаум.

– Хіба? – у свою чергу спитав він. – Хіба не весело влаштовувати всі ці розіграші? Наймати акторів, дурити бідолашних приїжджих? Так, напевно, було весело мене лякати… рятувати, водити за носа.