Марія Семенівна Галина - Автохтони

class="p1">Він сів на продавлений стілець, попередньо присунувши його ближче до обігрівача, бо в нього змерзли ноги.

– Вертіго, – сказав він. – «Смерть Петронія». Загадкова історія, вірно?

Його співрозмовник невизначено гмикнув.

– У мене є одна версія. Можу викласти, якщо цікаво.

– Давай.

Спіраль електрообігрівача тихенько гула, у нього зачесалася шия.

– Дуже, як би це сказати, повчальна. Вертіго був бездарний. Він так прекрасно все влаштував, з цією оперою, з цим розміщенням фігурантів, із цим дійством, і сам же все зіпсував, бо написане ним лібрето погано вплинуло на тонкі вібрації. Усі адепти нового життя, як правило, бездарні, інакше навіщо їм жадати цього нового життя? А талант така штука, якщо його немає, ніякі гармонії не допоможуть. І він продовжував щось там пописувати і продавався то одним, то іншим, позаяк люди – це усього лише інструмент, яка різниця… Але, як усі тирани та графомани, він жадав любові та визнання, ось у чому біда. І дізнавшись, що хтось там всерйоз займається його творчістю, а вони всі люблять говорити про себе – моя творчість, він не витримує і відправляє рукопис поштою, і списується з цим бідолашним книжковим хробаком, і викликає його до себе, і відкриває йому свою зболену душу… Ну, а потім спохоплюється, звісно. Й вбиває бідолаху, щоб остаточно затерти сліди. Непогана версія, еге ж?

– Можливо.

– Тільки вона, звісно, цілковите фуфло. А хто насправді надіслав рукопис?

– Донька Корш. Сама Корш була вже вітхою бабусею з еротичною манією, їй здавалося, всі в неї закохані. Але архів зберегла. Й доньку виховала у шанобливості до таточка. Так що донька, вже сама старенька, передрукувала рукопис і тримала його під рукою на випадок, якщо хтось зацікавиться. І вони, як дві маніячки, стежили за всіма публікаціями, академічні журнали передплачували. Тож коли їм зустрілася стаття, де була згадка, вони дуже запалилися. Спитали адресу автора в редакції, і…

– А сам Вертіго?

– Помер у сімдесят першому. Йому було вже під вісімдесят тоді. А ти он який вимахав. А був тюхтієм. Товстим, незграбним. Усе губив.

– Але чому?

У немите, забране ґратами вікно м’яко, немов рій метеликів, бився сніг. Пожовтіла газета була розгорнута на сторінці анекдотів. And I’m turning To the horoscope And looking For the funnies.

– Чому? – Його співрозмовник, крекчучи, вмостився в обдертому кріслі з пласкими ручками та рахітичними ніжками. – Та просто так, ось чому. Час уже на вокзал їхати, я заскочив по дорозі до кав’ярні, чарку вихилив, ще оду, ну, наостанок, і раптом у голову як стукне. Що, знову все спочатку? Архіви ці запилюжені, бруд, гамір, метро-робота-дім, метро-робота-дім. Грошей ні хріна все одно немає, баба гризе, стерво, істеричка, я гадаю, такою й залишилася, ти от наче виправився, дивлюся, а був плаксивий, ніжний, трохи щось не по-твоєму, заходився в істериці… Боявся усього, пам’ятаю, вогнів на телевежі злякався, це треба ж! Ах, як же ж ви обидва мене дістали! Все мене дістало, Боже ж мій, але ж можна щезнути нишком, просто щезнути, і все… Напустити туману, натякнути, так невиразно, мовляв, я наблизився до страшної таємниці, а далі ви вже самі міркуйте, що зі мною сталося. Рано чи пізно знайдеться підхожий труп, трупи завжди знаходяться, паспорт я розірвав і в унітаз спустив, а потім Нінка допомогла на роботу влаштуватися, вона тут прибиральницею, і засвідчила, що я є її двоюрідний брат, який утік із гарячої точки. Так що у мене тепер нове прізвище, і ксива нова, ніхто не підкопається. А як ти здогадався?

– Можна написати листа в збентеженому стані духа. Навіть відправити його. Але в таких листів не буває чернеток.

– А ти чого припхався? Мене шукати?

– Я приїхав убити Вертіго.

Блимала спіраль в електрокаміні, й лампочка над головою теж дрібно-дрібно блимала. Немов крихітні істоти, які живуть у її замкненій бульбашці, марно намагалися передати навколишньому світові якесь дуже важливе послання. Рецепт загального щастя, наприклад.

– Ти що, повірив у всю цю херню? У безсмертних творців історії? Ну звісно, ти завжди був довірливим дурнем, пам’ятаю, як побіг до якоїсь баби на вулиці. Вона була з парасолькою, і ти вирішив, що це Мері Поппінс.

– Це й була Мері Поппінс. Я і потім її бачив.

Його співрозмовник знизав плечима.

– Що ти, власне, від мене хочеш?

– Вбити Вертіго, – повторив він тихо і подивився на свої руки.

Ах так скажу я тет-а-тет бо я ж то знаю де секрет секрет секрет хіба хіба секрету жодного нема деталь ти зайва та дурна що й викинути не шкода.

– Дуже зворушливо. Ах, який пафос! Прямо «Зоряні війни». Люку, я твій батько! Ну, давай, спробуй, у мене, щоправда, травматик, мені за штатом належить, але ж ти безстрашний маленький сучий син. Ти більше не боїшся телевеж!

За спиною пролунав шурхіт, немовби пробігла миша. Він обернувся – вона стояла біля дверей, маленька, скособочена, із сірим обличчям, що сіпалося, у сірому форменому халаті, водянисті безбарвні очі перебігали з одного обличчя на інше, в них була тривога і тиха покірливість, і йому стало соромно.

– Ти чого встала, дурна, нічого він мені не зробить. Йди, йди звідси. І це… саламандрі вугіллячка підкинь.

Вона так само тихо вийшла, йдучи скуто та напружено, немов світ довкола був скляним і необережний рух міг би його розтрощити.

– Потвора, але несперечлива, – сказав його співрозмовник. – І матуся залишила їй квартиру. Він служив у якомусь управлінні, дали трикімнатну. А навіщо їй одній трикімнатна?

І все ж я знаю в чим секрет і вам скажу я тет-а-тет секрет секрет хіба хіба секрету жодного нема.

Він підвівся з рипучого стільця, тут погано пахло, немитим старим тілом, вогкими ганчірками, шкарпетками, спитим чаєм, убогі запахи вбогого втомленого життя… Саламандрі? Напевно, якийсь їхній інтимний жарт, тільки для двох.

– Гаразд, – сказав він втомлено. – Я й справді піду.

Йому ніхто не відповів.

* * *

Ранкове місто розкривалося, немов устриця, показуючи перламутровий спід. Перший трамвай проїхав, дзеленькаючи і світячись зсередини; діловиті люди в комбінезонах розставляли позаду Ратуші ятки та відра, виносили з фургончиків оберемки квітів. Забрьохана маршрутівка виштовхувала втомлених пасажирів у такій кількості, наче вона була чарівною шафою фокусника. Він пошукав поглядом Марину, але вона, напевно, приїхала ще раніше. Струшуючи плюмажиком, процокав білий кінь, ще бадьорий, із хвацько підведеною головою.

Він йшов повз безводний фонтан, на окрайці якого мокрими грудочками спали голуби, повз статую Нептуна і статую Марка Євангеліста, повз аптеку номер один, де на вітрині біліли старі порцелянові каганці та ступки для