Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

І кожне з них було таке окате,

Як Аргус, поки той іще не вмер.

97 Але, читачу, рими витрачати

Не можу тут, бо далі місце є,

Ще й не одне, цікаве та багате.

100 Читай Єзекіїля: він дає

Їх опис, рух із півночі крізь вири,

Де вітер, сніг і полум’я снує.

103 Які на сторінках у нього звірі,

Такі ж і тут ішли, – без всяких змін,

Лиш крил було по шість – не по чотири.

106 Святковий повіз між святих тварин

Повільно рухала грифона сила —

Вагу велику віз невтомно він.

109 Він простягнув одне за одним крила

З середньої по трьох і трьох стяжках,

І кожна їх без шкоди пропустила,

112 Й вони кінцями зникли в небесах,

А тіло золотим було пташаче

Й червоним з білим, де вже був не птах.

115 Убогішим візком втішав гаряче

Завзяття Риму сам Октавіан,

І повіз Сонця б не сіяв багатше;

118 Той Сонця повіз, що на зойк землян

Згорів аж до останньої дощинки,

Коли творив свій суд Юпітер-пан.

121 При правім колесі ішло три жінки

Весь час у танці; першої не зміг

Помітить я у виблисках жаринки,

124 У другої від голови до ніг

Все тіло й кість були як з ізумруду,

А третя сяла, наче свіжий сніг.

127 То біла брала інших під оруду,

А то червона, і мінявсь танок,

Скоряючись її пісням, як чуду.

130 Ліворуч гралось четверо жінок

У пурпурі, піддаючись єдиній

З трьома очима, кращій від зірок.

133 Йшло двоє за описаними нині

В одежі неоднаковій старих,

Однакових в суворій благостині.

136 Бо перший, мабуть, вчивсь у школах тих,

Де Гіппократ в природи сам навчався

На користь любих їй істот людських,

139 А другий зовсім іншим видавався

З мечем, який так страшно блискотів,

Що я й на цьому березі злякався.

142 Ще бачив скромних чотирьох дідів

І одного, який, повитий снами,

Самотній в даль проникливо глядів.

145 Ці семеро одягнені так само

Були, як перші, тільки не з лілей

Їх чола прикрашалися вінками, —

148 З багряних рож: для неблизьких очей

Здавалось, що вогонь горить стіною

Понад бровами у святих людей.

151 Вже порівнявсь блаженний віз зі мною,

Коли по небу раптом грім пройшов.

І перед забороною грізною

154 Похід спинився біля корогов.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТА

1 Коли це семизір’я, в вищім небі

Ні сходу, ані схилу, ані хмар,

Окрім гріха, не беручи на себе,

4 Всім вказуючи їх моральний дар, —

Як наше, нижче, вказує дорогу,

Що нею йде до берега весляр, —

7 Спинилося, то старці, вірні Богу,

Що поперед грифона йшли за ним,

До воза стали, що втишав тривогу.

10 І хтось, мов небом посланий ясним,

Гукнув: «Гряди, невісто, от Лівана!» —

Підтримуваний хором голосним.

13 Немов святі, коли сурма неждана

Покличе, встануть з домовин співать

Воскреслими устами всі: «Осанна!», —

16 Так сотні тих, хто ширить благодать,

Єгда прорік премудрий, в колісниці

Святково стали угорі літать,

19 На спів: «Благословен грядий!» клониться

І квіти кидати, додаючи:

«Наповнюйте лілеями кошниці!»

22 Бувало, бачиш, з місця не йдучи,

Початок дня і схід порум’янілий,

А решту неба – в ясній ще ночі,

25 І устає вид сонця потьмянілий,

І вранці за серпанками хмарок

Дивитись легше диск потуманілий.

28 Отак у хмарі запашних квіток,

Що кидали їх ангельські загони

Й метали у візок і повз візок,

31 В вінку з олив з-над білої запони

Явилась жінка, й згортками спадав

Зелений плащ їй на убір червоний.

34 Моєму духу, що не трепетав

Уже давно у неї на прикові,

Бо вже давно її не зустрічав,

37 Не очі – сили потайні, чудові,

Йдучи од неї, й почуття міцне —

Дали впізнать колишній чар любові.

40 І тільки бачення моє сумне

Висока сила вдарила в хвилину,

Що ранила, як змалку ще, мене,

43 Звернувсь я вліво, схожий на дитину,

Жалем чи страхом змушувану вмить

За мамину приховуватись спину,

46 Хотів сказать Віргілію: «Тремтить

Усе в мені з нестримного екстазу,

І стала кров, як в юності, горіть», —

49 Але Віргілій десь від нас одразу

Пропав, Віргілій, добрий батько мій,

Віргілій, мій вожай з її наказу.

52 І сад, зчужілий матері старій,

Не став розрадою сльозам чималим

На вмитій росами щоці моїй.

55 «Ти, Данте, за Віргілієм пропалим

Не плач іще, за ним іще не плач,

Ще маєш плакати під гострим жалом».

58 Мов адмірал, який в ім’я удач

З корми та з носа в морі прикликає

Підлеглі судна, пильний оглядач,

61 Такою у коші на лівім краї,

Як озирнувся на своє ім’я,

Що мимоволі тут в рядок лягає,

64 Побачив жінку на тім боці я, —

За мною стежила крізь покривало,

Навколо ж гралась ангелів сім’я.

67 Хоча розглянути її спиняло

Густіючою тінню на лиці

В Мінервиному листі запинало, —

70 Вона промовила слова оці,

По-царськи випроставшись мальовниче,

Мов той, хто каже головне в кінці:

73 «Вдивляйсь отак – так, так, я Беатріче.

Як стати на цю гору зваживсь ти?

Не знаєш, що вона щасливих кличе?»

76 У воду глянувши, перевести

Я поспішив свій зір в траву, додолу,

Бо лоб мій сорому не міг знести.

79 Дошкульність материнського уколу

Я взнав, бо в нім чуття мої знайшли

З гіркою ніжністю суворість голу.

82 Замовкла; ангели розпочали

Усі: «На Тя, Всевишній,