Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

як ми кружляли коло за колом у танці під старовинну афганську пісню, а всі дивилися на нас і плескали, і світ перетворився на розмиту мішанину квітів, суконь, смокінгів й усміхнених облич.

Таліб щось говорив.

— Перепрошую?

— Я спитав, чи хочеш ти його побачити? Хочеш побачити мого хлопчика?

Він вимовив останні два слова, скрививши верхню губу в презирливий вишкір.

— Так.

Охоронець вийшов. Я почув, як скрипнули, відчиняючись, двері. Почув, як охоронець сказав щось суворо мовою пушту. Потім — кроки, і на кожному кроці теленькання дзвіночків. Мені пригадався чоловік з мавпочкою, за яким ми з Гассаном ганялися у Шарі-Нау. Платили йому рупію, щоб мавпочка нам станцювала. Дзвіночок на шиї тваринки теленькав точнісінько так само.

І от двері відчинилися, увійшов охоронець. На плечі він ніс магнітофон-бумбокс. За ним ішов хлопчик у просторому сапфірно-блакитному пірган-тюмбані.

Схожість вражала. Спантеличувала. Поляроїдне фото, яке дав мені Рахім-хан, і близько її не передавала.

Обличчя хлопчика було копією батькового — кругле, як місяць; таке саме випнуте підборіддя, вуха, схожі на морські мушлі, тонкі риси. То було обличчя китайської ляльки з мого дитинства, обличчя, що взимку вигулькувало з-за розгорнутих віялом карт, а влітку — з-за сітки від комарів, коли ми спали на даху батькового будинку... У хлопчика, що з’явився переді мною, була поголена голова, підведені тушшю очі та неприродний рум’янець на щоках. Коли він спинився посеред кімнати, дзвіночки, примотані до щиколоток, затихли.

Він побачив мене. Затримав на мить погляд. Відвернувся. Втупився у свої босі ноги.

Охоронець натиснув кнопку, і в кімнаті залунала пуштунська музика. Табла, гармоніка, скигління есраджа[95]. Напевне, музика, що звучить для вух талібів, гріхом не вважається. Троє чоловіків заплескали.

— Вах-вах! Машалла! — підбадьорливо вигукували вони.

Сограб здійняв руки і повільно обернувся. Став навшпиньки, граційно крутнувся, припав на коліна, випростався і крутнувся знову. Його тоненькі зап’ястки вигиналися, пальці клацали, голова гойдалася туди-сюди, ніби маятник, ноги притупували, а дзвіночки теленькали, ідеально потрапляючи в ритм табли. І все це зі заплющеними очима.

— Машалла! — раділи чоловіки. — Шагбас! Браво!

Охоронці присвистували та сміялися. Таліб у білому хитав головою вперед-назад у такт музиці, аж рота від хіті розтуливши.

Сограб танцював по колу із заплющеними очима, танцював, доки стихла музика. Тупнув ногою на фінальній ноті — і дзвіночки теленькнули востаннє. Завмер у напівоберті.

— Бія, бія, ходи сюди, хлопчику мій, — сказав таліб, підкликаючи малого до себе.

Сограб підійшов з похиленою головою та став між розведеними ногами таліба. Той обхопив хлопчика обіруч.

— Ох і талановитий же він, мій малий хазареєць! — промовив.

Його руки ковзнули Сограбові по спині, а тоді піднялися і занурилися під пахви. Один охоронець штурхнув ліктем другого та хихикнув. Таліб наказав їм залишити нас самих.

— Так, ага-сагіб, — кинули, ідучи.

Таліб обернув хлопця обличчям до мене. Зімкнув пальці в нього на животі, сперся підборіддям на худе плеченя. Сограб дивився собі під ноги, але час до часу крадькома зиркав у мій бік. Рука таліба ковзала вгору-вниз по його животу. Вгору-вниз, повільно, лагідно.

— Мені завжди було цікаво, — промовив таліб, дивлячись на мене з-понад Сограбового плеча налитими кров’ю очима, — що все ж таки сталося зі старим бабалу?

Він ударив мене цим запитанням, наче молотком поміж очі. Я відчув, як від обличчя відлинула кров. Ноги задубіли. Заніміли.

Таліб засміявся.

— А що ти думав? Приліпиш фальшиву бороду, і я тебе не впізнаю? Присягаюся, є одна річ, якої ти про мене точно не знав: я ніколи не забуваю облич. Ні-ко-ли, — він потерся губами об Сограбове вухо, не зводячи з мене погляду. — Чув, твій батько помер. Гай-гай. А я так сподівався за нього взятися. Але, схоже, доведеться вдовольнитися його синочком-слабаком.

Відтак він скинув окуляри і втупив у мене закривавлені блакитні очі.

Я спробував перевести подих і не зміг. Спробував моргнути — не зміг. Мить видавалася настільки сюрреалістичною — ні, навіть абсурдною, — що я мовби заціпенів, а світ довкола зупинився. Моє обличчя палало. Як там у тій приказці про минуле: казали, минеться, а воно тільки настає? От і з моїм минулим так само — воно весь час мене наздоганяє. Ім’я таліба зринуло з глибин пам’яті, проте я не хотів його називати — здавалося, щойно вимовлю вголос, власник імені негайно постане переді мною. Але ж він уже тут, сидить во плоті менш ніж за десять футів од мене. Через стільки років! І жахливе ім’я таки зірвалося з моїх уст:

— Ассеф!

— Амір-джан.

— Що ти тут робиш? — я знав, як по-ідіотськи звучить це запитання, але не міг думати ні про що інше.

— Я? — Ассеф звів брови дугою. — Я у своїй стихії. А от що ти тут робиш?

— Я вже сказав, — мій голос дрижав. А так хотілося, щоб він був спокійний і щоб плоть не прилипала до кісток.

— Приїхав по хлопця?

— Так.

— Нащо він тобі?

— Я заплачу за нього, — відповів я. — Мені можуть переказати гроші.

— Гроші? — повторив Ассеф. І пирснув сміхом. — Ти колись чув про Рокінгем? Райський куточок у Західній Австралії. Бачив би ти його: безконечні пляжі. Зелена вода, блакитне небо... Там живуть мої батьки, неподалік від берегової лінії. За віллою в них поле для гольфу й озерце. Батько щодня грає в гольф. Мати більше полюбляє теніс — батько каже, що в неї підступний удар зліва. Вони мають афганський ресторан і два ювелірні магазини; обидва бізнеси процвітають.

Ассеф зірвав червону виноградину і любовно вклав її Сограбові в рот.

— Тому, якщо знадобляться гроші, я попрошу батьків надіслати, — він поцілував Сограба в шию. Хлопчик ледь сіпнувся і знову заплющив очі. — І щоб ти знав, проти Шураві я воював не за гроші. Та й до талібану не за гроші вступив. Тобі цікаво, чому я з ними?

У мене пересохли губи. Я облизав їх і виявив, що язик теж пересох.

— Спрага замучила? — запитав Ассеф зі самовдоволеною посмішкою.

— Ні.

— По-моєму, ти хочеш пити.

— Ні, все гаразд, — відповів я.

І враз відчув, що в кімнаті стало страшенно спекотно — піт порснув з усіх пор, запекла шкіра. Невже все це насправді? Невже я справді сиджу навпроти Ассефа?

— Як скажеш. То про що це я? А, так,