А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

на мить мені здається, що він розтрощить його об підлогу чи швиргоне об стіну; але замість того він кладе його біля ключа.

— Поліція вважає вас жартівницею, — каже він, ступаючи вперед. Я виставляю перед собою ніж.

— Ой! — Він вишкірюється. — Ой! Що це ви задумали з отим? — Робить ще один крок уперед.

Цього разу я також підходжу до нього.

— Забирайся з мого дому, — кажу я йому. Рука тремтить. Лезо блищить на світлі маленьким шматочком сріблястого покриття.

Він зупиняється, припиняє дихати.

— Хто та жінка? — питаю я.

І несподівано його рука кидається мені до горла, змикається на ньому. Він штовхає мене назад так, що я гупаюся об стіну, голову ледь не розколює. Я скрикую. Його пальці стискаються на моїй шкірі.

— У тебе галюцинації. — Його дихання, гаряче від спиртного, обпалює мені обличчя, ріже очі. — Тримайся подалі від мого сина. Тримайся подалі від моєї дружини.

Я давлюся, задихаюся. Однією рукою впиваюся йому в пальці, роздряпую нігтями зап’ясток.

Іншою замахуюся лезом йому в бік.

Та я промахуюсь, і ніж падає на підлогу. Він стає на нього, ще сильніше здавлює горло. Я схрипую.

— Тримайся подалі від усіх нас, курво, — видихає він.

Минає мить.

Ще одна.

Мені тьмариться в очах. По щоках течуть сльози.

Я втрачаю свідомі…

Він відпускає мене. Я сповзаю на підлогу, відкашлююсь.

Тепер він височіє наді мною. Різко шаркає ногою, відштовхуючи лезо в куток.

— Запам’ятай це, — каже він, відсапуючись, і його голос пашіє люттю. Я не можу підняти на нього очі.

Та я чую, він промовляє ще одне слово, дрібне, тендітно м’яке:

— Прошу.

Тиша. Я дивлюся, як його черевики обертаються, відступають.

Коли він проходить повз острів, то проводить по ньому рукою. Хвиля скла розбивається об підлогу, розколюється, розсипається на друзки. Я намагаюся закричати. Горло тільки висвистує.

Він підходить до дверей у передпокій, відсмикує засуви. Я чую грюкіт вхідних дверей.

Однією рукою тримаюся за шию, іншою обхоплюю бік. Я ридаю.

А коли Панч прикульгав до кухні та обережно облизав мені руку, я заридала ще сильніше.

Неділя, 14 листопада

89

Я розглядаю своє горло у дзеркалі ванної. П’ять сапфірово-синіх синців, темна хватка на моїй шиї.

Дивлюся на кота, який скрутився на кахельній підлозі та облизує свою поранену лапу. Два чоботи пара.

Я не повідомлятиму про подію минулої ночі в поліцію. Не буду і не можу. Звісно, є докази, справжні відбитки пальців у мене на шиї, та їм захочеться знати, чому Алістер взагалі прийшов сюди, а суть у тому, що… що ж. Я запросила підлітка, за сім’єю якого я спостерігала та яким погрожувала, позависати у мене в підвалі. Ну, знаєте, на заміну моїм мертвим дитині та чоловікові. Це виглядатиме не найкраще.

— Виглядатиме не найкраще, — кажу я, випробовуючи власний голос. Він слабкий, зів’ялий.

Я виходжу з ванної та спускаюся сходами вниз. Мій телефон, глибоко в кишені мого халату, стукається мені об стегно.

Я підмітаю скло — розбиті тіла пляшок і келихів; висмикую скалки та уламки з підлоги, висипаю їх у пакет для сміття. Намагаюся не думати про те, як він схопив мене, стиснув мені горло. Як стояв наді мною. Як ступав по мерехтливих руїнах під ногами.

Біла береза у мене під капцями сяє, ніби пляж.

За кухонним столом я бавлюся з ножем, слухаю клацання леза, коли воно ковзає туди-сюди.

Я дивлюся через сквер. Будинок Расселлів також дивиться на мене своїми порожніми вікнами.

Цікаво, де всі. Цікаво, де він.

Мені варто було краще прицілитись. Сильніше замахнутись. Я уявляю, як лезо прорізає його куртку, розпорює шкіру.

І тоді у тебе в будинку стікав би кров’ю чоловік.

Я відставляю ніж і підношу чашку до губ. У буфеті нема чаю — Ед ніколи за це не турбувався, а я віддавала перевагу іншим напоям, — тому я попиваю підсолену теплу воду. Вона обпалює мені горло. Я здригаюсь.

Знову дивлюся через сквер. Тоді встаю, щільно опускаю жалюзі.

Минула ніч видається сном із лихоманки, локоном диму. Кіноекран у мене на стелі. Яскравий зойк скла. Порожнеча комірчини. Закручена сходова кліть. І він стоїть там, кличе мене, чекає на мене.

Я торкаюся горла. «Не кажи мені, що то був сон, що він ніколи сюди не приходив». Звідки… так: знову «Газове світло».

Тому що то був не сон («Це не сон! Це все насправді!» — Міа Ферроу[266], «Дитина Розмарі»). У мій будинок проникли. Знищили моє майно. Мені погрожували. На мене напали. І я нічого не можу з цим вдіяти.

Я нічого не можу ні з чим вдіяти. Тепер я знаю, що Алістер жорстокий; знаю, на що він може бути здатним. Але він має рацію: поліція мене не слухатиме. Доктор Філдінґ думає, що я помішана. Я сказала Біні, пообіцяла їй, що з цим покінчено. До Ітана немає доступу. Веслі немає. Нікого немає.

— Вгадай, хто?

Цього разу вона, слабко, але чітко.

Ні. Я хитаю головою.

«Хто та жінка?», — спитала я Алістера.

Якщо вона існувала.

Я не знаю. І ніколи не дізнаюсь.

90

Решту ранку я проводжу в ліжку, тоді залишаюсь там і до полудня, намагаюся не плакати, намагаюся не думати — про минулу ніч, про сьогодні, про завтра, про Джейн.

За вікном згущуються хмари, нависають своїми великими темними черевами. Я натискаю на додаток «Погода» на телефоні. Сьогодні вночі обіцяють грози.

Опускаються похмурі сутінки. Я затягую штори й відкриваю ноутбук, кладу його перед собою; він нагріває простирадла, доки я дивлюся «Шараду».

«Що мені зробити, щоб ти був задоволений? — вимагає Кері Грант. — Стати наступною жертвою?».

Я здригаюсь.

Доки фільм закінчується, я вже дрімаю. Наростає заключна музика; я ляскаю долонею по ноутбуку, закриваю його.

Пізніше я прокидаюся від дзижчання телефона.

Попередження

Повідомлення про можливі підтоплення у вашій місцевості до 03:00 за східним часом. Уникайте затоплених місць. Слідкуйте за місцевими новинами. — НПС.

Невсипуща ця Національна погодна служба. Я дійсно планую уникати затоплених місць. Позіханням відкорковую рот, витягую себе з ліжка, човгаю до штор.

Надворі темно. Дощу ще немає, але небо потонуло, хмари ще більше знизились; гіллям платана кидає з боку на бік. Я чую шум вітру. Обіймаю себе однією рукою.

За сквером загоряється світло на кухні Расселлів: він підходить до холодильника. Відкриває його, витягує пляшку — здається, пиво. Цікаво, чи то він знову напивається.

Пальці несвідомо тягнуться до горла.