А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

Болем озиваються синці.

Я затягую штори й повертаюся до ліжка. Стираю повідомлення з телефону, перевіряю час: 21:29. Я б могла ще один фільм переглянути. Могла б чогось випити.

Пальці неуважно тринькають по екрану. Я п’ю, думаю. Єдине тільки — боляче ковтати.

Спалах кольорів на пальцях. Дивлюся на телефон; я відкрила галерею зображень. Серцебиття сповільнюється: тут та фотографія, де я сплю. Фотографія, яку я нібито зробила сама.

Я відсахуюсь. За мить видаляю її.

На екрані одразу ж з’являється попереднє фото.

Якусь мить я не впізнаю його. А тоді згадую: я зробила цю фотографію з вікна кухні. Захід сонця, забарвленого як апельсиновий шербет[267], віддалені будівлі, що кусають його, ніби зуби. Позолочена світлом вулиця. Пташка, яка завмерла в небі, широко розкинувши крила.

І на склі відображення жінки, котру я знала як Джейн.

91

Напівпрозоре, з розмитими краями, — але це точно зображення Джейн, що, ніби привид, зачаїлося у правому нижньому кутку. Вона дивиться в камеру, очі спокійні, губи розтулені. Одна рука витягнута за кадр — вона розчавлює сигарету в мисочці, я пам’ятаю. Над її головою я бачу густий вигин диму. Відмітка часу показує 18:04, фото майже двотижневої давності.

Джейн. Я схилилася над екраном, майже не дихаю.

Джейн.

«Світ — чудове місце», — сказала вона.

«Не забувай про це і не втрать його», — сказала вона.

«Моя дівчинка», — сказала вона.

Вона справді казала ці слова, усі до єдиного, тому що вона справді існувала.

Джейн.

Я падаю з ліжка, за мною тягнуться простирадла, ноутбук зісковзує на підлогу. Кидаюся до вікна, розчахую штори.

Тепер світло горить у вітальні Расселлів — у кімнаті, де все це почалося. Там вони й сидять, удвох, на тому смугастому диванчику: Алістер зі своєю дружиною. Він сутулиться, в руці тримає пляшку пива; вона підібгала під себе ноги та проводить пальцями по своєму блискучому волоссі.

Брехуни.

Я дивлюся на телефон у руці.

Що мені з цим робити?

Я знаю, що сказав би — скаже — Литтл: фото не доводить нічого, окрім свого ж існування… а також існування цієї анонімної жінки.

— Доктор Філдінґ також тебе не слухатиме, — каже мені Ед.

Заткнися.

Але він має рацію.

Думай. Думай.

— А як щодо Біни, матусю?

Припини.

Думай.

Є лише один можливий хід. Мої очі тягнуться з вітальні до темної спальні нагорі.

Візьми пішака.

— Алло?

Голос пташеняти, крихкий та слабкий. Я заглядаю в темряву його вікна. Його там не видно.

— Це Анна, — кажу я.

— Я знаю. — Майже шепотом.

— Де ти?

— У своїй кімнаті.

— Я тебе не бачу.

За мить він з’являється у вікні, ніби примара, худющий і блідий у білій футболці. Я притуляю руку до скла.

— Бачиш мене? — питаю я.

— Так.

— Треба, щоб ти прийшов.

— Я не можу. — Він хитає головою. — Мені не дозволяють.

Я опускаю очі назад до вітальні. Алістер із Джейн не рухаються.

— Я знаю, але це дуже важливо. Це дуже важливо.

— Тато забрав у мене ключ.

— Я знаю.

Пауза.

— Якщо я бачу вас… — Він затихає.

— Що?

— Якщо я бачу вас, то й вони можуть.

Я гойдаюся назад на одній нозі, затягую штори, залишаючи крихітний проріз між ними.

Перевіряю вітальню. Так і сидять.

— Просто прийди, — кажу я. — Прошу. Ти не…

— Що?

— Ти… Коли ти зможеш вийти?

Знову пауза.

Я бачу, як він дивиться на екран телефону, потім знову підносить його до вуха.

— Мої батьки дивитимуться «Гарну дружину»[268] о десятій. Я, мабуть, зможу вийти тоді.

Тепер вже я перевіряю телефон. Двадцять хвилин.

— Добре. Чудово.

— Усе нормально?

— Так. — Не стривож його. Ти в небезпеці. — Але є дещо, про що я мушу з тобою поговорити.

— Мені було б зручніше прийти завтра.

— Це не може чекати. Справді…

Опускаю погляд вниз. Джейн розглядає торшер біля себе, тримає пляшку пива.

Алістер зник.

— Кидай слухавку, — кажу я раптово вищим голосом.

— Що?

— Кидай слухавку.

Він роззявляє рота.

Його кімната вибухає світлом.

Позаду з’являється Алістер, тримаючи руку на вимикачі.

Ітан обертається, рука опускається на бік. Я чую, що дзвінок завершився.

І спостерігаю цю сцену в німій тиші.

Алістер бовваніє у дверях, щось говорить. Ітан ступає вперед, підіймає руку, махає телефоном.

Якусь мить вони так і стоять, не рухаючись.

Тоді Алістер широкими кроками прямує до сина. Забирає в нього телефон. Дивиться на екран.

Потім на Ітана.

Проходить повз нього, до вікна, його очі палають. Я відступаю далі у свою спальню.

Він розводить руки, опускає жалюзі по обидва боки вікна. Щільно зачиняє їх.

Кімната закрита від мене.

Шах і мат.

92

Я відвертаюся від штор і оглядаю свою спальню.

Не можу уявити, що там відбувається. Через мене.

Тягну свої ноги до сходів. З кожним кроком я думаю про Ітана за тими вікнами, самого зі своїм батьком.

Вниз-униз-униз.

Я заходжу на кухню. Доки споліскую келих у раковині, звучить низький гуркіт грому, і я визираю назовні. Хмари мчать вже швидше, гілки платана молотять повітря. Вітер посилюється. Насувається буря.

Я сиджу за столом, посмоктую мерло. «Срібна затока, Нова Зеландія» — написано на етикетці під невеличкою гравюрою корабля, яким кидає бурхливе море. Може, мені переїхати в Нову Зеландію, почати там усе з нуля. Мені подобається, як звучить — Срібна затока. Я б залюбки знову поплавала під вітрилом.

Якщо я колись вийду з цього будинку.

Я підходжу до вікна та підіймаю зовнішні віконниці; дощ поколює скло. Дивлюся через сквер. Жалюзі досі зачинені.

Щойно підходжу до стола, лунає дзвінок у двері.

Він прорізається крізь тишу, ніби сигнал тривоги. Рука смикається; вино вихлюпується через краї келиха. Я дивлюся на двері.

Це він. Це Алістер.

Паніка нападає зненацька. Пальці пірнають до кишені, хапаються за телефон. А іншою рукою я беру канцелярський ніж.

Я стою, а тоді повільно перетинаю кухню. Підходжу до домофону. Збираюся із силами, дивлюся на екран.

Ітан.

Легені розслаблюються.

Ітан гойдається на п’ятках, обхопив себе руками. Я натискаю на зумер і відмикаю засуви. Через мить він забігає досередини, в його волоссі виблискують краплі дощу.

— Що ти тут робиш?

Він витріщається на мене.

— Ви ж сказали прийти.

— Я думала, твій батько…

Він зачиняє двері, проходить повз мене до вітальні.

— Я сказав йому, що то мій друг з плавання.

— Він хіба не перевірив твій телефон? — питаю я, йдучи за ним.

— Я зберіг ваш номер під іншим іменем.

— А якби він передзвонив?

Ітан стенає плечима.

— Але