Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— Незабаром ми його здихаємося, — каже Петтіґрю, киваючи через моє плече на Теда Стенвіна, який пригощається зі столу холодними закусками й з очевидною відразою поглядає на гостей примруженими очима.

До цієї миті я завжди вважав його простим нахабою, але тепер бачу, що річ не тільки в цьому. Його бізнес — шантаж, а це означає, що він знає кожний секрет, кожний прихований сором, кожну можливість скандалу, кожний гріх у цьому домі. Навіть гірше: він знає, що кому зійшло з рук. Він зневажає всіх у Блекгіті, в тому числі й себе самого, за те, що захищає їхні секрети, тому кожного дня знаходить собі чвари, щоб трохи розважитися.

Хтось проштовхується повз мене, з бібліотеки прибуває спантеличений Чарльз Канінгем з Ревенкортовим листом у руці, а покоївка Люсі Гарпер прибирає тарілки, не відаючи про події, що назрівають навколо неї. З раптовим болем я розумію, що вона трохи схожа на мою померлу дружину Ребекку. Коли та була молода, звісно. Є схожість у рухах, в обережності дій, неначе…

«Ребекка була не твоєю дружиною».

— Клятий Денс, — кажу я, звільняючись від нього.

— Прошу, я не розчув тебе, — насупивши лоб, каже мені Петтіґрю.

Сильно зашарівшись, я розкриваю рот, щоб відповісти, але мене відволікає спроба бідолашної Люсі Гарпер протиснутися повз Стенвіна, щоби принести чисту тарілку. Вона гарніша, ніж я пам'ятаю, синьоока, з веснянками, неслухняне руде волосся не вдалося повністю сховати під чепець.

— Дозволь-но, Теде, — каже вона.

— «Теде»?! — сердито каже він, хапає її зап'ястя й стискає так, що вона кривиться від болю. — За кого в біса ти мене маєш, Люсі? Для тебе я пан Стенвін, я з пацюками з прислуги більше не знаюся!

Шокована та перелякана, вона дивиться навколо, шукаючи допомоги.

На відміну від Себастьяна Белла, Денс — уважний спостерігач людської природи, а тому, коли я бачу цю сцену, мене вражає дещо дивне. Коли я вперше став свідком цього, я помітив лише страх Люсі; але ж вона не тільки перелякана, вона здивована. Навіть засмучена. А найдивніше, те саме можна сказати й про Стенвіна.

— Відпусти її, Теде, — каже від дверей Деніел Колрідж.

Решта конфронтації минає саме так, як я її пам'ятаю, потім Деніел бере Белла й відводить його до кабінету знайомити з Майклом, злегка кивнувши мені по дорозі.

— Ходімо? — питає Петтіґрю. — Здається, наша розвага скінчилася.

Мені кортить піти шукати Стенвіна, але я не маю бажання вдиратися сходами вгору, щоб потрапити до східного крила, бо знаю, що він піде на полювання. Я вирішую, що краще буде зачекати його тут.

Проштовхуючись крізь приголомшений натовп, ми дістаємося до вестибюля, звідти виходимо на під'їзну доріжку, а там на нас уже чекає Саткліф, а з ним Герінгтон і ще двійко чоловіків, яких я не впізнаю. Темні хмари видираються одна на одну, чреваті дощем, який литиме на Блекгіт, як я вже бачив кілька разів. Мисливці юрбляться, притримують руками кашкети та піджаки, коли їх смикають тисячі злодійських рук вітру. Схоже, лише собаки радіють, натягують свої повідці й гавкають у темінь. Це буде огидний день, і розуміння того, що я мушу в нього йти, робить його ще гіршим.

— Агов! — каже Саткліф, побачивши нас; на плечах в нього видно лупу.

Герінгтон киває нам, намагаючись зішкрябати зі своїх черевиків якусь гидоту.

— Ви бачили маленьку розборку між Деніелом Колріджем і Стенвіном? — питає він. — Здається, ми зробили ставку на того, кого треба.

— Побачимо, — похмуро каже Саткліф. — А куди подівся Деніел?

Я дивлюся навколо, але Деніела ніде не видно, тож у відповідь я можу лише знизати плечима.

Єгері видають дробовики тим, хто не привіз власні, в тому числі й мені. Мій почищено й змащено, його зламано, щоб було видно встромлені в дула два набої. Інші, схоже, мають досвід щодо вогнепальної зброї, вони відразу перевіряють мушки, цілячись в уявну ціль на небі, але Денс не поділяє їхній ентузіазм до переслідування, залишаючи мене дещо спантеличеним. Подивившись кілька хвилин, як я верчу в руках свою рушницю, нетерплячий єгер показує мені, як покласти її на передпліччя, дає мені коробку набоїв і переходить до наступного чоловіка.

Мушу визнати, що з рушницею я почуваюся краще. Весь день я відчував на собі погляди, тому радію, що посеред лісу матиму зброю. Лакей безсумнівно чекатиме нагоди спіймати мене самого, і хай мене чорти заберуть, якщо я спрощу йому цю задачу.

Наче нізвідки з'являється Майкл Гардкасл — стоїть біля нас, дмухає на руки, щоб зігріти.

— Вибачте за затримку, панове, — каже він. — Батько просить його вибачити, але щось трапилося. Він попросив нас вирушати без нього.

— А що нам робити, якщо ми знайдемо Беллову мертву жінку? — іронічно питає Петтіґрю.

Майкл докірливо дивиться на нього.

— Виявіть трохи християнського співчуття, будь ласка, — каже він. — Доктор зазнав негараздів.

— Щонайменше п'ять пляшок! — каже Саткліф, і всі, крім Майкла, регочуть. Побачивши осудливий вигляд молодшого чоловіка, Саткліф підіймає руки: — Ну ж бо, Майкле, ти бачив, у якому стані він був учора ввечері. Невже ти віриш, що ми дійсно щось знайдемо? Ніхто не зник, він марив.

— Белл би такого не вигадав, — каже Майкл. — Я бачив його руку, хтось пошматував його шкіру.

— Певно, впав на власну пляшку, — пирхає Петтіґрю і тре долоні, щоб зігрітися.

Нас перебиває єгер, який дає Майклові чорний револьвер. За винятком довгої подряпини вздовж ствола, ця зброя нічим не відрізняється від пістолета, який Івлін візьме ввечері на кладовище — один з двох, що були взяті з кімнати Гелени Гардкасл.

— Я змастив його, сер, — каже єгер, торкається пальцями кашкета і йде геть.

Майкл ховає зброю в кобуру, що висить на його ремені й продовжує розмову, не помічаючи моєї зацікавленості.

— Не знаю, чому це всіх так дратує, — продовжує він. — Це полювання планувалося кілька днів, ми лише підемо в іншому напрямку, ніж збиралися, от і все. Якщо щось помітимо — добре. Якщо ні — заспокоївши доктора, ми нічого не втрачаємо.

На мене дивляться кілька пар очікувальних очей: у таких речах голос Денса зазвичай вирішальний. Необхідності відповідати мене позбавляє гавкіт собак, яких єгері трохи відпустили, і тепер пси тягнуть наш загін через газон до лісу.

Озираючись на Блекгіт, я шукаю Белла. Він стоїть біля вікна кабінету, його тіло наполовину сховане червоними оксамитовими завісами. У такому освітленні та з такої відстані він чимось схожий на привида,