Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

18. Привид минулого.

 Я зустріла Джи Міна випадково сімнадцять років потому. Точніше когось, дуже схожого на нього. У Празі. Я приїхала у відрядження. Ми зіткнулися в торговому центрі. Він був там із дівчиною. Вона не кореянка, хоча в її зовнішності щось прослизало східне. Красива пара, яку неможливо було не помітити. Лише на мить мій погляд вихопив із натовпу знайоме обличчя і силует. Мене раптом охопило тривожне почуття і хвилювання, серце застукало частіше.  

 Спочатку мені здалося, що помилилася. Але я довгий час зберігала в пам'яті цей образ, часто неусвідомлено шукала його в натовпі незнайомих облич. І зараз, коли найменше цього очікувала, у чужій країні, куди так не хотіла їхати, всі мої переживання і надії ожили в одну цю швидкоплинну мить.  

 Я обернулася, не повіривши своїм очам, але з якоюсь надією і радістю. Хлопець зупинився. Дівчина щось запитала в нього. Він їй відповів, похитавши головою. Я була впевнена, що він побачив мене. Можливо, моє обличчя так само здалося йому знайомим. Ось зараз він повернеться до мене, і я зрозумію, що це справді Мін.   

 Але обернулася дівчина, глянувши на мене. Мабуть, вони говорили про мене. Я так дивно і відверто уставилася на них, що вони помітили це? Дівчина знову щось сказала хлопцеві, якого я прийняла за Міна, але він так і не обернувся до мене, тільки негативно похитав головою.  

 Не знаю чому, але в той момент я дійсно вірила в те, що цей хлопець - Чон Джи Мін. Я поспішила до них. Адже вони не дарма зупинилися, помітивши мене. Немов притягнутий моїм поглядом, хлопець обернувся. Він настільки схожий на Міна. На мене дивилися його очі. Він був таким, яким його пам'ятала. Я усміхнулася.  

- Чон Джи Міне? - запитала, хоч і сумніваючись трохи.   

 Почуття радості переповнювало мене. Я майже задихалася. Мені так багато хотілося йому сказати, багато про що розпитати... Ми так давно не бачилися... 

 Але, дивлячись у його темні очі, вдивляючись у його обличчя, вираз якого промовисто свідчив, що хлопець нічого не розуміє, радість моя й ейфорія, що нахлинули раптово, розвіялися, залишивши місце для сумнівів і незручності. Хтось немов шепнув мені: щось не так. Це був Мін, але водночас щось у ньому було не так.  

- Я - Ан Джи Йон, - навіщось проговорила корейською, адже він так само кореєць.  

 Заговорила нашою рідною мовою, на автоматі, абсолютно не думаючи про те, що дівчина мене навряд чи зрозуміє.   

- Вибачте, - промовив, нарешті, Мін, - ви мене знаєте?  

 У душі щось перевернулося після цих слів. Він не впізнає мене? Це все ж таки не Чон Джи Мін? Я помилилася. Наскільки дурною раптом мені здалася вся ця ситуація. Абсурдною і незручною.  

 Я зніяковіло глянула на дівчину. Вона, можливо, не розуміє корейської мови.  

- Мабуть, я помилилася, - спробувала усміхнутися, насилу пригадавши слова з англійської, і перевела, все ще не зрозуміло, на що сподіваючись, безпорадний погляд на хлопця.  

 Він мовчки дивився на мене.  

- Вибачте, - швидко проговорила я, вибачаючись і вклоняючись, мимоволі знову перейшовши на корейську мову. - Ви так схожі на мого друга. Ми вчилися разом у старшій школі. Вибачте. Правда, - продовжила я англійською, схаменувшись, що дівчина, мабуть, не розуміє, що я кажу її супутнику, - ви дуже схожі на мого друга зі старшої школи. Ми давно не бачилися, і я прийняла вас за нього.  

 Хлопець чемно усміхнувся у відповідь і кілька разів злегка кивнув мені головою.   

- Вибачте, - вимовила я вкотре, вибачаючись, вклонившись їм обом, тільки ще нижче.   

 Дівчина усміхнулася, немов не хотіла, щоб я почувалася ніяково.  А я знову спробувала усміхнутися їм і поспішила піти геть.  

 Як я могла так помилитися? Тільки зараз зрозуміла, що мене бентежило в хлопцеві. Він виглядав молодшим за Міна і мене. Між нами різниця років у десять, не менше. Напевно він здивувався, коли якась незнайома тітонька заговорила про те, що прийняла його за свого однокласника. От сором-то...  

 Я повернулася в готель. Зателефонувавши шефові і пославшись на погане самопочуття, вибачилася, що не вечерятиму з ним, а залишуся у своєму номері. Мені було байдуже, сердитиметься він чи ні. Нехай хоч звільнить. Переговори з партнерами закінчилися - тепер я маю право відпочити перед тим, як повернемося додому. Хочу раніше лягти спати. Завтра вранці літак. Переліт довгий і виснажливий.  

 Незручна зустріч, як нав'язлива ідея, все не виходила з голови. Якесь дивне відчуття. Він сказав, що я помилилася. Адже це не міг бути Джи Мін. Звісно, той хлопець виглядав молодшим, ніж мав би бути. Чому я сумніваюся? Наче мені збрехали. Здавалося, що Мін зовсім не змінився і час не владний над ним. Він, немов айдол, що зійшов з обкладинки модного журналу, ніби йому трохи за двадцять. І він чомусь не захотів зізнаватися, що впізнав мене. 

 Я стояла у ванній кімнаті готельного номера перед умивальником. Поглянула на своє відображення в дзеркалі. Безсонні ночі дали про себе знати, проступивши темними колами під очима. Для мене час не зупинився, і двадцять мені вже точно ніхто не дасть.  

 Я зітхнула і відкрила кран. Вода зашурхотіла, стікаючи в раковину. Дивне відчуття не полишало мене, і я знову задумалася, згадуючи свого Чон Джи Міна. Втупившись на потік води, забула, що збиралася помити руки.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍