Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

мов натрапити на якусь військову базу, де

жодної душі немає. Винищувачі й танки нудьгують на доріжках, а сісти в кабіну за кермо нікому. Якесь лихе закляття. Тут

сталося якесь велике лихо. Сказати всім, щоб негайно

забиралися звідси, — ось що ти мав би вчинити.

— Атож, — мовив Голден, — я запевне дійду до цього. Ця

суперечка, кому доведеться тут жити, справді потребує якоїсь

третьої сторони, котру обидві супротивні сторони могли б

ненавидіти.

— Та ніхто ж тут не живе, — сказав Міллер, — а є тільки

певність отака лайняна, що матимемо гру з трупами.

— І що в біса могло б це означати?

Міллер пальцем посунув капелюха ще далі до потилиці, аби не

заважав бачити зорі.

— Я ніколи не переставав шукати її. Джулі? Навіть коли вона

померла, навіть по тому, як побачив її мертве тіло, я не

переставав шукати.

— Правда. Моторошна, але правда.

— І це схоже на те. Не до вподоби мені таке, але, якщо нічого

не стане нам на заваді, ми все будемо вихоплюватись, і

вихоплюватись, і вихоплюватись, аж поки й знайдемо те, що

створило все це.

— А тоді що?

— Тоді матимемо те, що знайшли, — сказав він.

* * *

Якийсь чоловік, Голденові не знайомий, чекав на нього край

містечка. Високий, як і всі поясани, кремезний, товстошиїй. Він

нервово потирав свої великі м’язисті руки. Голден свідомим

зусиллям змусив себе не покласти руки′ на руків’я свого

пістолета.

— Подумав, чи не загубилися ви там, за містом, — сказав той

чоловік.

— Ні, все гаразд. — Голден простяг правицю. — Джим Голден.

Ми з вами зустрічалися?

— Басія. Басія Мертон. Із Ганімеда.

— Атож, ви чи не всі з Ганімеда?

— Багато хто звідти.

Голден помовчав, даючи співрозмовнику змогу висловитися. А

Басія тільки дивився на нього й знову заламував собі руки.

— Отже, — зрештою заговорив Голден. — Пане Мертоне! Чим я

можу вам допомогти?

— Колись ви знайшли мого сина. Там… де ми жили. Ви

знайшли Катоа, — сказав Басія.

Десь із хвилину Голден пригадував, аж поки й пригадав.

— Той маленький хлопчик на Ганімеді! А ви — Праксів друг.

Басія закивав головою, якось надто швидко, мов неспокійний

птах.

— Ми втекли звідти. Я, дружина і двоє інших дітей. Нам

поталанило вилетіти на «Барбапікколі». Я гадав: Катоа помер.

Ви ж знаєте, хворий він був.

— Те саме було і з Праксовою донькою. Відсутність імунної

системи.

— Ага. А тільки він не був мертвий, коли ми втікали. Був ще

живий, у тій лабораторії, де ви знайшли його. А я покинув там

синочка мого…

— Можливо, — сказав Голден. — Того вже ж не дізнатися.

— А я знаю! Знаю це. Але я привіз свою родину сюди, аби вони

були в безпеці.

Голден кивнув головою. Не сказав: це чужий, інопланетний

світ, повний таких небезпек, які вам годі передбачити, а ви ж, усівшись на них, насправді й не заволоділи цією планетою! І

сюди ви при пхалися в пошуках безпеки? Ба ні, нічому не

зарадив би він такими словами...

— І ніхто не змусить нас покинути цю планету! — сказав той

чоловік насамкінець.

— Ну…

— Ніхто не змусить нас покинути це місце, — повторив Басія. —

Затямте це!

Голден ізнову кивнув, а ще за мить Басія відвернувся й пішов

геть. «Якщо навіть це не член місцевого руху опору, то він

принаймні знає тих, хто бере в цьому участь! — подумав Голден.

— З такого не спускати б ока…»

Забринів ручний термінал, просячи зв’язку.

— Джиме? — озвалася Наомі. В її голосі був призвук тривоги.

— Я слухаю.

— Внизу там щось заворушилося! Масивний енергетичний

сплеск у вашій місцевості й, ох…

— Що?

— Рух!

Розділ п’ятнадцятий. Гевлок

Мало-помалу Нова Земля ставала чимсь таким, що давало

відчуття чогось близького-знайомого. Великий — і єдиний

— континент цієї планети