Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

потрапити під сліпу кулю, чи викрадачам яким до рук, а чи ще в

щось халепне не вскочити.

— Щосили старатимусь.

Ступав Голден непоквапно, а порох цієї планети вітав кожен

його крок м’якеньким пухканням навколо кісточок. Крізь пітьму

пробивалися кволі вогники будиночків цього єдиного на всю

планету людського поселення. Уся цивілізація посеред дикої

пущі. Показавши їй спину, подався далі.

Уже й далеченько відійшов від міста, так що й блимання його

більш не годен був розгледіти, коли це поруч зажевріло щось

блідо-синяве. Тліло воно і ось тут, і наче й не тут. Трішки

освітлювало воно саме повітря, а більш нічого.

— Міллере! — мовив Голден, не придивляючись.

— Привіт, хлопчику.

— Нам треба поговорити, — зацитував Голден Міллера.

— Що далі ти в ліс, то менше сміху, — мовив детектив, не

виймаючи рук із кишень. — Ти вихопився у поле, щоб мене

знайти? Визнаю: мені це трохи лестить, беручи й інші твої

проблеми до уваги.

— Інші проблеми?

— Еге ж, оте халупно-халабудне містечко, повне майбутніх

трупів, до яких ти намагаєшся ставитись, як до дорослих людей.

А кривавого кінця уникнути ж годі.

Голден обернувся до Міллера, подивився насуплено.

— Чи ж це екскопа я чую? А чи забалакала до мене моторошна

лялька, скручена зі шкури протомолекули?

— Вже й не знаю. І те, й те, либонь, — відповів Міллер. — Ти

хотів поторочі якоїсь, а спіткало тебе світло та ще й освітило

дещо.

— А можу я позичити копа на хвилинку?

Сірий вилицюватий чолов’яга звів догори брови — достоту як

робив це й за життя.

— Ти просиш мене використати твої мізки, аби змусити цих

мавп перестати вбивати одне одного заради рідкісної брудяки?

— Ні, — зітхнув Голден. — Просто поради прошу.

— Добре. То слухай. Мертрі — псих, що нарешті доп’явся до

такого місця, де б йому вільно було коїти оте моторошне лайно, про коєння якого він усе своє життя мріяв. Як на мене, то хай би

Еймос його й застрелив. Керол з її зграєю копачів рідкісної

брудяки досі живі лише завдяки тому, що вони надто великі

відчайдухи, аби втямити, які ж вони дурні. Ймовірно: десь за рік

вони й вимруть — від голодухи та бактеріальних інфекцій.

Максимум — за півтора року. Дружочки твої: Авасарала й

Джонсон — вручили тобі кривавого ножа, а тобі видається, ніби

вони просто покладаються на тебе.

— А знаєш, що я в тобі ненавиджу?

— Мого капелюха?

— І його теж, — признався Голден. — Але здебільша тут річ у

тому, що я ненавиджу все, що ти варнякаєш: бо ти не завжди

помиляєшся.

Міллер кивнув головою і задивився на нічне небо.

— Кордон вічно випереджає закон, — мовив Голден.

— Слушно, — погодився Міллер. — Однак ця місцина вже

бувала сценою кривавого злочинства — ще до того, як ти сюди

втрапив.

— Бомба під той важкий шатл стала…

— Не те, — урвав його Міллер. — Маю на увазі все це. Усі ці

закутні.

— Нині я стільки часу витрачаю на розпитування людей, аби

вони пояснили свої дії.

Міллер засміявся.

— Гадаєш, хтось колись спорудив оті вежі та будівлі, а тоді

просто подався геть? Уся ж ця планета — сцена людовбою.

Спустіле помешкання з іще теплою стравою на столі, а в шафах

— неторкана вся одежа. Якесь хорватянське лайно.

— Це ті північноамериканські колоністи, що…

— За винятком, — провадив Міллер, мовби й не почув його. —

Народ, що щез із лиця планети? Не європейські якісь там

німаки-віслюки, яким зайшов ум за розум. Створіння, що жили

тут, модифікували планети, геть як ми переробляємо кухню. На

орбіті вони витворили таку оборонну мережу, що Цереру

перетворила б на пару, якби та підійшла сюди надто близько.

— Стривай! Яку ще оборонну мережу?

І знову Міллер нуль уваги на нього.

— Спустіле помешкання, сім’я хтозна-де поділася, моторошна

історія. Але ж це