Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

13.2

 

– Де ми, принцесо?

– Там, звідки немає виходу, дурило! Не розумієш?

– Тобто ти й сама не знаєш, чи не так? А ще намагаєшся торгувати своєю обізнаністю. Тоді моя відповідь…

– Стривай! – перебила Маргалінайя. – Не поспішай із висновками! Прокляття, ти занадто розумний, Первісний! Це Підземний світ.

– Що?!

– Те, що чув! – розізлилася принцеса. – Так, це світ гномів. І тут твоєї ненаглядної немає, як ти вже й сам відчув! Тобто насправді вона нікуди не поділася – зник ти! Тепер задоволений? А-а-а, щоб ти провалився! Ну що, зрадів? А чому очі не блищать? Радуйся, тобі ж хотілося почути щось таке!

– Ти брешеш, принцесо. Мене перемістили сюди порталом, але штучний портал у світ гномів створити неможливо! Невже ти не в змозі сказати правду? Визнай, тобі самій цікаво, де ми!

Маргалінайя невдоволено засопіла. Її виверт не вдалася, і вона не знала, як повернутися до попереднього плану. А метаморф усе підливав масла у вогонь:

– Мені відомо, що таке хелла, і щодо ф'єрі я, мабуть, зрозумів. Це наче копія, фальшивка, що харчується чужою життєвою силою, а хелла забирає її у родичів жертви. Ех, принцесо… Магайя була ф'єрі, що витягала життя з твого батька. А Лін? Та, з Влаї? Ф'єрі моєї дружини? І після цього ти пропонуєш угоду?!

– Так!

– Знищити того, хто вбив тебе? Я погоджуся, ти великодушно розкажеш чергову казочку і вдаси, ніби зненацька здогадалась, як звільнитися? Добре, хай буде по-твоєму! Тільки не треба мені твоїх фантазій. Я сам розберуся з павуками, повір! Згодна?

Принцеса ошелешено закліпала, обмірковуючи почуте. Він… Що він робив? Просто так заковтнув наживку? На мить Маргалінайї здалося, що її обманюють, але спокуса була занадто великою.

– Клянешся? – перепитала вона.

– Клянусь, якщо це можливо…

– Що? Можливо? Не викручуйся!

– А раптом твій кривдник прямо зараз вирушає до Реха? Повторюю, якщо це можливо, я його знищу. Не влаштовує така угода – шукай іншого дурня.

– Ха-ха-ха! – несподівано розсміялася принцеса. – Мене все влаштовує! Пам'ятай, ти дав клятву, Первісний! Пам'ятай! Готово, подружко, випускай нас! – крикнула вона кудись угору. – Це було простіше, ніж ти запевняла!

Кам'яна брила, що закривала дірку в стелі, несподівано легко відсунулася.

– Ваша Високосте, чи не занадто ви поспішаєте? – долинув здалеку дзвінкий дівочий голос. – Зрозуміло, вам вирішувати, але я б не радила відпускати його прямо зараз.

Принцеса зло примружилась:

– Ти смієш мене повчати, жалюгідна… Ой! Що ти робиш?!

Камінь хитнувся і знову закрив вихід із в'язниці, але Карі встиг стрибнути і прослизнути в щілину.

Це був підвал якогось будинку, можливо – покинутого. В кутку м'яко блиснув портал, де зникла «друга павучиха». Схоже, Маргалінайя потрапила у свій же капкан.

– Погань, негайно випусти мене звідси! – волала вона. – Чуєш?!

Її голос розрізнявся досить добре, метаморф навіть здивувався – зовсім недавно тонкий слух не-людя не міг уловити ні звуку, що йшов би ззовні.

Він придивився до брили. Ага, так і є – через поспіх помічниця Маргалінайї кинула камінь недбало, залишила щілину!

«Якщо знайду важіль, зможу звільнити принцесу» – думав Карі, нишпорячи поглядом по підвалу.

Як на зло, нічого корисного на очі не траплялося.

– Пам'ятаєш свою клятву? – несподівано серйозно промовила Маргалінайя. – Одного разу ти дізнаєшся його ім'я, і тоді не забудь про мене. Йди! Я відчувала, що все вирішиться не на мою користь.

– То де ми, принцесо?

Відповіді метаморф не дочекався. Здивований, він заглянув у щілину під брилою. Світляк яскраво палахкотів, освітлюючи кожну вибоїну в порожньому кам'яному мішку.

«Пам'ятай, ти дав клятву, Первісний! Пам'ятай!» – крутилося в мозку Карі.

Так, він дав клятву… Навіщо? Він і сам не знав цього. Можливо, щоб кинути виклик долі… Або щоб зайняти розум чимось, окрім думок про Лін.

Вибратися з підвалу було легко – іржаві віконниці під стелею розкришилися від одного дотику. Вужем прослизнувши в дірку, метаморф опинився у захаращеному внутрішньому дворику колись заможного особняка. Припущення про покинутий будинок підтвердилося – судячи з вищерблених, неабияк нахилених колон, товстого шару перепрілого листя під ногами і чагарників ожини, що заполонили все навколо, господарі залишили це місце давним-давно.

Не звертаючи уваги на колючі пагони, Карі рушив до арки, що з'єднувала, цілком імовірно, зовнішній і внутрішній двори.

«Маргалінайї допомагала дівчина. Молода. Без сумніву, дуже вміла. Вона зважилася працювати з мертвою принцесою, тож збирається дістати чималий зиск від їхньої співпраці. Маргалінайя хотіла мене випустити, магиня відкинула камінь… Невже ми неподалік Кірата?» – розмірковував він, із побоюванням просуваючись мимо нахилених стін.

Будівля була зовсім старою. Чи її зруйнував не час? Рознесена по камінчику огорожа наводила на різні думки…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍