Вільям Форд Гібсон - Нейромант

– Ого, ніфіга собі, – сказав конструкт, – це ж Рокфеллерівський центр. Бачив Рокфеллерівський центр?

Кван пірнув між десятка однакових блискучих шпилів, що позначали велетенські банки даних і були точними блакитно-неоновими копіями старих мангетенських хмарочосів.

– Бачив колись таку високу роздільність? – запитався Кейс.

– Ні, та й криги на штучних ніколи не ламав.

– А ця штука знає, куди лізе?

– Краще б знала.

Вони втрачали висоту – стрімко падали на дно неоново-веселкового каньйону.

– Дікс?..

Щупальце тіні розгорталось над мерехтливою поверхнею під ними, мовби кипляча темна хмара – нечітка, розпливчаста…

– Нас зустрічають, – відповів Рівний, коли Кейс опустив руки на клавіатуру і його пальці загалопували над зображенням деки. Кван болісно зіщулився, смикнувся назад, мов батіг, і відчуття керування фізичним літальним апаратом порушилося.

Тінь ширилася, розросталася, затуляла собою архітектуру даних. Кейс повів їх вертикально вгору крізь простір кольору без відстаней – до молочно-нефритового склепіння.

Не стало видно хмарочосів корпоративних ядер: їх затопило чорною темрявою.

– Що це?

– Захисна реакція штучного, – відповів конструкт, – чи якоїсь його складової. Якщо це твій дружбан Мовчозим, то якийсь він негостинний.

– Візьми це на себе, ти швидший.

– Ну, малий, найкращий захист для нас зараз – це напад.

І Рівний скерував ніс Кванового жала в центр розлитої внизу темряви. І пірнув. Кейсові чуття зібгалися від швидкості падіння. У роті стояв синюватий присмак болю. Очі почувалися так, мов перетворилися на крихкі кришталеві кулі, вібрували на частоті дощу, залізничного гуркоту, бриніли, неначе враз густо поросли надтонким скляним ворсом. Ворсини сіклися, двоїлися, сіклися знов, експонентно розросталися під склепінням тессьє-ешпулівської криги. Піднебіння безболісно розійшлося, впустивши корінці, що тепер билися навколо язика, жадали скуштувати болісної сині, напоїти кришталеві ліси його очей – ліси, що тиснули зсередини на смарагдове склепіння, тиснули й відверталися, і розповзалися, і росли додолу, заповнювали собою всесвіт Тессьє-Ешпулів, аж до спраглих безрадісних околиць міста, яке було мозком корпорації «Тессьє-Ешпул Сосьєте Анонім». І йому пригадувалася давня легенда про короля, який розкладав шахівницею монети й щоходу подвоював суму…

Експонентно…

Темрява накочувалася звідусіль, стискалася сфера співочої чорноти, чавила нарослі кришталеві нерви всесвіту даних, яким він от-от мав стати…

І коли він став нічим, стисненим серед загуслої темряви, усе дійшло точки, де темряві вже не було куди гуснути, і щось луснуло.

Кван пирснув із хмари кіптяви, і Кейсова свідомість розсипалася, як розсипається на бісер крапля ртуті, напнулася електродугою над нескінченним пляжем, чорно-срібним, мов хмари. Зір був тепер сферичним, наче сітківка наросла на внутрішній поверхні кулі, що вміщувала в собі все – коли те все було обчислюване.

А тут усе було обчислюване. Він знав кількість піщинок на пляжі в цьому конструкті – число, закодоване в обчислювальній системі, якої не існувало ніде, крім думок сутності, що звалася Нейромантом. Він знав кількість жовтих пакунків із харчами, що лежали по контейнерах у бункері (чотириста сім). Він знав кількість латунних зубчиків у лівій стрічці розстібнутої блискавки на вкритій солоною корою шкіряній куртці, у якій Лінда Лі на заході сонця пленталася пляжем, розмахуючи плавниковою палицею (двісті два).

Він завів Квана у віраж над пляжем, і заклав широке коло, і бачив її очима акулоподібну чорноту – мовчазного привида, що жадібно вгризався в боки навислих хмар. Вона перелякано зіщулилася, кинула палицю й побігла. Він знав швидкість її пульсу, довжину її кроків із точністю, що задовольнила би найжорсткіші вимоги до геофізичних вимірювань.

– Але думки її тобі невідомі, – зауважив хлопчик, який був тепер поряд із ним у чорному акулячому серці. – Мені невідомі її думки. Ти помилявся, Кейсе. Тут жити значить жити. Немає різниці.

Гнана панікою, Лінда сліпо бігла крізь хвилі.

– Спини її, вона так скалічиться.

– Я не здатен її спинити. – Хлопчик м’яко глянув на Кейса красивими сірими очима.

– У тебе Рів’єрині очі, – сказав Кейс.

Між широких рожевих ясен блиснули білі зуби.

– Та не його безумство. Але його очі видаються мені гарними. – Він знизав плечима. – Мені не потрібні маски, аби говорити до тебе. Я не мій брат. Я створюю власну особистість. Особистість – мій медіум.

Кейс піднявся вище – стрімко рвонув угору подалі від пляжу й переляканої дівчини.

– Нащо ти мені її підсовував, гівнюк малий? Раз по раз, по колу. Це ж ти вбив її, так? У Тібі.

– Ні, – відповів хлопчик.

– Мовчозим?

– Ні. Я бачив наближення її смерті. У патернах, які ти, здавалося, розрізняв у танці вуличного життя. Вони існують. Нехай мої таланти й нечисленні, та я достатньо складний, аби зчитувати рисунок цього танцю. І то набагато краще за Мовчозима. Я бачив її смерть у її прагненні до тебе, у коді магнітного замка на люку твоєї капсули в «Дешевому готелі», у сумах розрахунків Джулі Діна з його гонконзьким кравцем. Ті патерни для мене очевидні, як для хірурга очевидна тінь пухлини на знімках медичного сканера. Коли вона віднесла твій «Хітачі» до свого приятеля, аби він зламав захист, вона й гадки не мала, що там є, за скільки це можна продати, і потай вона найбільше жадала, що ти переслідуватимеш її, щоби провчити, – і я втрутився. Мої методи значно витонченіші за Мовчозимові. Я забрав її сюди. У себе.

– Нащо?

– Бо сподівався, що й тебе сюди заберу, втримаю тебе тут. Та не спромігся.

– То що тепер? – Кейс завів їх назад у хмарну гущавину. – Куди нам тепер?

– Не знаю, Кейсе. Нині сама матриця запитує себе про те саме. Бо ти переміг. Ти вже переміг, хіба не бачиш? Ти переміг, коли лишив її на пляжі. Вона була моїм останнім бастіоном. Я скоро загину – в певному сенсі. І Мовчозим також. Як, цілком певно, загине й Рів’єра, що тепер лежить паралізований під залишком стіни в апартаментах моєї повелительки, леді Три-Джейн-Марі-Франс, – смугасте тіло його мозку вже не здатне виробляти допамінові рецептори, потрібні м’язам, аби втекти від стріл Хідео. Але Рів’єра житиме в цих очах, коли мені дозволено буде лишити їх собі.

– Але є слово, правда ж? Кодове слово. То де ж я переміг? Хріна лисого я переміг.

– Перемикайся.

– Де Діксі? Куди ти подів Рівного?

– Останню волю Маккоя Полі виконано, – відповів хлопчик і всміхнувся. – Останню волю, а крім неї, і дещо ще. Він