Вільям Форд Гібсон - Нейромант

в зворотному напрямку. Коли він підійшов до лука, стріли й «Ремінґтона», усмішка зійшла з Рів’єриних вуст. Хідео нахилився – чи вклонився, як здалося Кейсові, – і підняв лук зі стрілою.

– Ти ж сліпий, – сказав Рів’єра, роблячи крок назад.

– Пітере, – сказала Три-Джейн, – хіба ж ти не знав, що він може й у темряві? Дзен. Так він вправляється.

Ніндзя натягнув тятиву.

– Ти й тепер відволікатимеш мене голограмами?

Рів’єра позадкував у темряву за басейном. Зачепив стілець, той заскреготів ніжками по кахлях. Свиснула стріла.

Рів’єра зірвався на біг і перелетів через низьку покришену перетинку. Зосереджене обличчя ніндзі світилося тихим екстазом.

Усміхнений, він полопотів у темряву за перетинкою, тримаючи зброю напоготові.

– Джейн-леді, – прошепотів Мелкам, і Кейс озирнувся й побачив, як той підтягнув до себе рушницю й закрапав кров’ю кахлі. Мелкам струснув дредами і вклав товстий ствол на скручену поранену руку. – Оце тобі так голову знесе, що жоден вавилонський лікар не пришиє.

Три-Джейн витріщилася на «Ремінґгон». Моллі вивільнила руки з-під смугастої ковдри й підвела їх, показуючи чорну кулю, замкнену на її долонях.

– Зніми, – сказала вона. – Зніми це з мене.

Кейс підвівся з кахлів, обтрусився.

– Хідео його знайде й сліпим? – запитав він у Три-Джейн.

– Коли я була дитиною, ми просто обожнювали зав’язувати йому очі. Хідео влучав у масть на гральній карті з десяти метрів.

– Пітеру так чи так кранти, – сказала Моллі. – За дванадцять годин його розіб’є параліч. Уклякне весь, крім очей.

– Як так? – Кейс подивився на неї.

– Отруїла те його лайно. Ефект, як від хвороби Паркінсоначи типу того.

Три-Джейн кивнула.

– Так, ми перевірили його на медичному сканері, перш ніж пустити. – Вона якось по-особливому торкнулася кулі, й та зіскочила Моллі з рук. – Вибіркове руйнування клітин чорної речовини. Ознаки формування тілець Леві. Він добряче пітніє вві сні.

– Алі, – сказала Моллі, на мить випустивши всі десять блискучих лез. Вона скинула ковдру з ніг, показавши надувну шину на зламаному стегні. – Це його меперидин. Замовила в Алі особливу партію. Прискорена реакція за підвищеної температури. N-метил-4-фенил-1236, – проспівала вона, наче дитина, що рахує стрибки в класики, – тетрагідропіридин.

– Та він просто ас, – сказав Кейс.

– Ага, тільки реально повільний ас.

– Яка бридота, – сказала Три-Джейн і захихотіла.

У ліфті було тісно. Кейса притиснули до Три-Джейн, тазом до таза, у її підборіддя впиралося дуло «Ремінґтона». Три-Джейн вишкірялася до Кейса й терлась об нього.

– Ану припини, – сказав він, почуваючись цілком безпорадно. Рушниця була на запобіжнику, та він до кольок боявся поранити заручницю, і та це розуміла. Ліфт – сталевий циліндр півметра діаметром – був розрахований на одного пасажира. Мелкам тримав Моллі на руках. Вона перев’язала йому рану, але нести її йому було, очевидно, боляче. Моллі стегном тиснула на деку й конструкт, і ті врізалися Кейсові під нирки.

Вони піднімалися над тяжінням до осі обертання – до корпоративних ядер клану.

Вхід до ліфта ховався поряд зі сходами, що вели в коридор, і був замаскований під декоративну деталь інтер’єру печери.

– Невпевнена,чи варто вас попередити, – сказала Три-Джейн, по-чаплиному витягнувши шию й підвівши підборіддя над дулом рушниці, – що ключа від потрібної вам кімнати я не маю. І ніколи не мала. Черговий вияв батькової вікторіанської неоковирності. Замок механічний і надзвичайно складний.

– Чаббівський замок, – сказала Моллі нерозбірливо, бо впиралася обличчям у Мелкамове плече, – та не сци, є в нас той довбаний ключ.

– А твій зоровий чип іще працює? – запитав у неї Кейс.

– Восьма двадцять п’ять вечора за Гринвічем, чорт би його взяв.

– Лишилося п’ять хвилин, – сказав Кейс, коли за спиною Три-Джейн розійшлися двері. Вона зробила повільне сальто назад, і бліда джеляба здійнялася навколо стегон, мов напнуте вітрило.

Вони були на осі, у серці вілли Стрейлайт.

23_

Моллі вивудила ключ за нейлонову шворку.

– Знаєш, – сказала Три-Джейн, зацікавлено подавшись уперед, – у мене було таке враження, що дубліката не існувало. Я відрядила Хідео, аби той обшукав батькові речі, коли ти його вбила. Та оригіналу він не знайшов.

– Мовчозим примудрився запхати його під задню стінку шухляди, – відповіла Моллі, обережно вставляючи чаббівський циліндричний ключ у замкову щілину непримітних прямокутних дверей. – Убив малого, який його туди поклав. – Ключ легко прокрутився в замку.

– Голова, – сказав Кейс, – у голови на потилиці панель. Із цирконами. Зніми її. Я маю туди ввімкнутися.

І от вони були всередині.

– Ісусе кульгавий, – процідив Рівний, – тебе, малий, тільки по смерть посилати.

– Кван готовий?

– Готовий, аж свербить.

– От і добре.

Кейс перемкнувся.

І усвідомив, що витріщається крізь неушкоджене око Моллі на бліде обличчя когось змореного, повислого в позі ембріона з кіберпросторовою декою між колін і сріблястими тродами над темними западинами заплющених очей. На щоках чоловіка чорніла одноденна щетина, обличчя блищало від поту.

Він дивився на самого себе.

Моллі тримала голкостріл. Нога пульсувала болем у такт серцевому ритмові, та рухатися в невагомості все-таки була здатна. Мелкам дрейфував поряд, міцно тримаючи Три-Джейн великою коричневою рукою за тонке зап’ястя. Оптоволоконна стрічка граційно звивалася між «Оно-Сендай» і квадратним отвором на потилиці інкрустованого перлами термінала.

Кейс знову клацнув перемикачем.

– Починаю зворотний відлік, програма серії Кван, версія одинадцять, рвоне зі стійла за дев’ять секунд, сім, шість, п’ять… – Рівний підняв їх нагору – ввів команду рівномірно стрімкого підйому, і товща чорного хрому акулячого черева на мікросекунду затулила собою поле зору. – …Чотири, три… – Раптом у Кейса виникло враження, наче він опинився за штурвалом невеликого літака. Чорне плесо попереду враз засвітилося ідеальною копією клавіатури його деки.

– Два і… погнали!

Рвучкий лет крізь смарагдові стіни, крізь молочний нефрит, відчуття швидкості, не порівнюваної ні з чим, що коли-небудь рухалося в кіберпросторі… Тессьє-ешпулівська крига скресла, осипалася під натиском китайського вірусу, пробудивши в Кейсові бентежне відчуття щільної й тугої леткості – немовби уламки розбитого плеса витягувалися в падінні, наче краплі густої рідини…

– Мати божа, – промовив заціпенілий від захвату Кейс, коли Кван заклав віраж над неозорими полями тессьє-ешпулівських корпоративних даних, над нескінченним неоновим видноколом, над обрисами неосяжної за складністю архітектури – сліпучо-яскравої, болючо-чіткої, діамантово-осяйної,