Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

Ліна також відчуває полегшення, побачивши свого чоловіка, нехай прикутого до ліжка, нехай страшенно блідого, але живого. Учора, коли вона побачила його відразу після операції, непритомного й білого як крейда, їй здалося, що він мертвий, а коли Райнгард прокинувся, стан його був не набагато кращий. Вона не повірила лікарям, які її заспокоювали й обіцяли, що все буде добре. Учорашня ніч була для Ліни не легшою, ніж для десантників.

Уранці вона приносить чоловікові в термосі гарячого супу. Учора жертва замаху, сьогодні він уже видужує. Білява Бестія має міцну шкуру. Він виборсається, як завжди.

224

Пані Моравець приходить за Вальчиком. Добрий залізничник, у якого ночував десантник, не хоче відпускати його просто так. Він дає Вальчикові книжку «Тридцять років журналістики» Генрі Вікгема Стіда, яку можна читати в трамваї, щоб таким чином затуляти обличчя. Вальчик дякує і йде. Опісля жінка залізничника прибирає кімнату, у якій він ночував, і, застеляючи ліжко, помічає на простирадлах плями крові. Я не знаю, наскільки тяжкою була Вальчикова рана, але мені точно відомо, що всіх лікарів у Протектораті зобов’язали повідомляти в поліцію про кожне вогнепальне поранення. Під загрозою смерті.

225

За темними мурами Печекового палацу відбувається термінова нарада. Комісар Паннвіц підсумовує: зважаючи на докази, зібрані на місці злочину, можна зробити перші висновки: ідеться про замах, спланований у Лондоні та виконаний двома диверсантами, скинутими на парашутах. Такої самої думки і Франк. Однак Далюґе, учора призначений тимчасовим виконавцем обов’язків райхспротектора, навпаки побоюється, що замах може бути сигналом до всенародного повстання. Як попереджувальний захід він наказує розстрілювати чехів, не шкодуючи патронів, і мобілізувати весь особовий склад регіональної поліції, щоб посилити поліцію міську. Франк аж зеленіє від злості. Усе вказує на те, що тут доклав руку Бенеш, а якщо навіть і ні, то це не має жодного значення! Із погляду політики байдуже, причетний до замаху внутрішній чеський Опір чи ні:

— У світі не повинно скластися враження, що тут ідеться про національне повстання! Ми маємо називати це індивідуальною акцією.

До того ж масові арешти і страти можуть зашкодити виробництву.

— Чи мені треба нагадувати вам, гер оберстгрупенфюрер, про важливість чеської промисловості для воєнних потреб Німеччини? — (Чому я вигадав цю фразу? Либонь, тому що Франк насправді її промовив.)

Візир гадав, що настала його пора. Натомість йому накидають Далюґе, який не має жодного досвіду в державних справах, не знає становища в Протектораті й навряд чи відшукає Прагу на карті світу. Франк не від того, щоб продемонструвати силу: йому не важко почати терор на вулицях міста, і це йому добре відомо. Але він добре засвоїв уроки політичної науки від свого попереднього начальника: батіг без пряника застосовувати не можна. Учорашня істерична нічна облава прекрасно показала марність таких дій. Вправно і з розмахом проведена кампанія, яка мала б на меті спонукати чехів за щедру винагороду доносити відому їм інформацію, виявиться значно ефективнішою.

Франк покидає нараду. Він і так уже втратив багато часу через Далюґе. На держсекретаря Протекторату чекає літак, який негайно доставить його до Берліна, на зустріч із Гітлером. Франк сподівається, що політичний геній фюрера стримає його від усім відомої люті. Як видно з учорашньої телефонної розмови, держсекретареві краще бути переконливим, і в літаку він ретельно обмірковує список заходів, які має намір порекомендувати. Щоб не видатися слабаком, він пропонує ввести в місто танки, розгорнути кілька полків, зітнути кілька голів, але — і він наголошує на цьому ще раз — ніяких масових репресій. Натомість Франк радить краще натиснути на Гаху та його міністрів, пригрозивши скасувати автономію й перевести всі чеські установи — абсолютно всі — під німецький контроль. А крім того ще лишається звичний набір заходів залякування, утисків, шантажу та пригноблення, однак поки що застосовувати його слід у формі ультиматуму. Ідеально було б домогтися, щоб чехи самі видали диверсантів.

Паннвіц тим часом переймається іншим. Його справа не політика, а розслідування. Він працює з двома надісланими з Берліна спеціалістами, які ніяк не можуть отямитися від побаченого хаосу «катастрофічного масштабу». Перед Далюґе вони мовчать, але Паннвіцу скаржаться, що їм знадобилася охорона, щоб дістатися до готелю цілими й неушкодженими. Висновок детективів щодо поведінки есесівців, цієї зграї скажених собак, безапеляційний: «Геть-чисто божевільні. Їм ніколи не вибратися з того хаосу, який вони самі ж і створюють, не кажучи вже про те, щоб знайти злочинців». Діяти треба методичніше. Менш ніж за добу троє слідчих уже мають цілком пристойні результати: завдяки зібраним свідченням їм удається доволі точно відтворити перебіг подій під час замаху й дістати, нехай і дещо туманний (і чому ці бісові свідки ніколи не можуть зійтися в тому, що бачили на власні очі?) опис зовнішності двох терористів. Але ниточки, яка привела б до них, у детективів нема. Тож вони шукають. Шукають подалі від вуличної метушні, пильно вивчаючи сторінки ґестапівських справ.

І натрапляють на ту стару фотографію, знайдену під час обшуку трупа відважного капітана Моравека, останнього із «трьох королів», керівника підпільної мережі, який два місяці тому, оточений німцями, застрелився на трамвайній колії. На цій світлині вродливе Вальчикове обличчя чомусь якесь одутле, але все ж таки це Вальчик. У слідчих немає жодного доказу, що людина на фото якось пов’язана із замахом. Вони могли б перейти до наступної справи, але вирішують про всяк випадок попрацювати зі знімком. Якби розслідування вів комісар Меґре, то сказали б, що річ в інтуїції.

226

У двері до квартири Моравців дзвонить молода зв’язкова на ім’я Ганка. Її проводять на кухню, і там вона бачить у кріслі Вальчика, якого знає ще з тих часів, коли він працював офіціантом, адже Ганка живе зі своїм чоловіком саме в Пардубіце. Вальчик, як завжди, привітний, він усміхається і просить пробачення за те, що не може встати: мовляв, підвернув ногу.

Ганці доручено передати Вальчиків звіт групі Бартоша, яка залишилася в Пардубіце, щоб можна було за допомогою дорогоцінного передавача «Лібуше» повідомити Лондон про останні події. Вальчик просить дівчину не згадувати про його поранення. Річ у тому, що керівник «Сілвер А» капітан Бартош досі офіційно лишається його безпосереднім начальником. А Вальчик певною мірою самовільно перевівся із «Сілвер А» до «Антропоїду». Беручи до уваги, як усе обернулося, він не вважає себе зобов’язаним звітувати комусь, окрім своїм двом товаришам, Ґабчикові й Кубішеві (він сподівається, що вони живі), якщо потрібно буде — особисто Бенешеві й, можливо, Богові (мені казали, що Вальчик був набожний).