Віолетта Котова - Серденько Змія, Віолетта Котова

- Олег… - тепер вона вхопила мене за руку й потягнула на себе. Звісно в неї б не стало сил мене втримати, але я озирнувся, і як побачив кохані очі, одразу ж піддався їй. – Не треба, не чіпай його.

- Не хвилюйся. – я вкрив її плечі однією рукою, та розвернув, щоб посадити в свою машину. – Нічого страшного з ним не станеться. Я тільки дещо поясню. – поцілував її в чоло й відчинив передні пасажирські двері. Юля неохоче, але сіла, пронизуючи мене суворим поглядом. А я повернувся до придурка, який вже підвівся на ноги та шукав хустинку, щоб витерти кров.

- Слухай мене уважно! – я вхопив його за комір піджака й струсонув як слід. – Більше ти її не чіпатимеш! Тим паче не наближатимешся! Зрозумів?!

- А ти хто такий, щоб я тебе слухав?! Невже невдаха таточко? – гидко всміхався він. Я не стримався, вдарив його кулаком у живіт, коли той зігнувся від болю, схилився до його вуха.

- Я тебе попередив! Це моя жінка! Не лізь, бо ніхто тебе більше не знайде, навіть згадувати про тебе боятимуться! Второпав?! – він мовчав у відповідь, прийшлося ще раз струсонути. – Второпав, чи ні? – він хитнув головою, я відпустив, а той впав на землю. Я швидко повернувся до машини, бо Юля вже намагалася втекти.

- Не поспішай, серденько!

- Ти що виробляєш? – обурилася вона.

- Нічого, трохи пояснив зухвальцю деякі речі.

- Випусти мене.

- Почекай трохи. – завів двигун в цей час. – Нам треба поговорити.

 Юля більше не впиралася, але від неї так і віяло холодом, а я впивався відчуттям її близькості, ароматом, що наповнив салон, та радів, бо більше не збирався відпускати.