Віолетта Котова - Серденько Змія, Віолетта Котова

Олег

 Перша розмова з другом мала результати, зерно сумнівів проросло, а я все ще не наважувався з нею поговорити. Кирило знову втрутився в мою справу, напевно, що без його допомоги я б ще довго тягнув кота за хвіст втрачаючи дорогоцінний час. Сьогодні був день народження Ліки, тому ми всі зібралися у Сергія в будинку, вона не схотіла організовувати святкових заходів, казала що все це не на часі. Вони разом з Сергієм запланували невелику святкову вечерю, для вузького кола друзів, основною ціллю була розвага для дітей, які залюбки зустрічалися та грали разом. Я знову по-доброму заздрив Сергію, приклад такої сімейної ідилії ще треба було пошукати. Кирило теж сяяв біля своєї Люби, один я почувався справжнім віслюком. Коли всі досита наїлись, дівчата приєдналися до дитячих розваг, Кирило потягнув нас із Сергієм на вулицю. Спочатку ми пили каву та обговорювали робочі та політичні теми, аж потім непомітно перемкнулися на сімейні, я мовчав поки хлопці вихвалялися один перед одним дружинами, і навіть не здогадався, що це була спланована вистава. Плавно тема перейшла на дітей, я також втрутився в розмову, розповідаючи про деякі дівочі вибрики Олесі, і як тяжко буває без жіночої допомоги впоратися з ними одному.

- Так, це справді складно. – сказав Кір, як самий досвідчений батько з нашої компанії. – Добре, що в мене Люба більше займається дівчатами, я тільки розважаю та балую.

- Найкращий татко для донечок. – реготнув Сергій. – У мене таких питань ще не виникало.

- Почекай, вам ще трохи підрости треба. – відповів Кирило, сьогодні Ліка з Сергієм вразили друзів новиною, що чекають поповнення. Скоро у трирічного Русланчика повинен був з’явитися братик, або сестричка. – А ти? Вже вирішив що робитимеш? – звернувся до мене.

- З приводу? Якщо сам не впораюся з вихованням підемо до психолога.

- Я не про це. Ти ж теж скоро вдруге станеш батьком.

- Кіре! Знову ти за своє! Я не знаю точно, чи моя то дитина.

- Я знаю. – продовжував тиснути. Я махнув на друга рукою.

- Знає він.

- Я розмовляв з Юлею!

- Розмовляв? Навіщо?

- Це все що тебе цікавить?

- Ні! – занервував я.

- Вона від тебе вагітна, я знаю точно. І ще… - я перестав дихати, слова які почув несли радість, але ж як тепер до неї підступитися.

- Що?

- Вона тебе кохає, засранця, хоч й досі дуже ображена. – я тільки опустив голову й потер маківку, проти правди не попреш. – Хто б тут не образився…

- Досить вже його шпиняти. – втрутився Сергій. – Тримай. – він дав мені листок, на якому була записана адреса. – Вона тут працює, щовівторка і щоп’ятниці, в інші дні вдома. Не втрачай свого.

 Я був дуже вдячний друзям, і справді, адже я давно вирішив, що Юля буде моєю, чому ж тепер повинен втратити своє щастя. Тепер не мав сумнівів, що зможу добитися її пробачення, якщо кохає, то пробачить мій безглуздий вчинок й прийме з усіма тарганами, яких тепер травитиму, щоб не робити більше помилок.

 Вечір вівторка чекав, як судного дня. Звільнився трохи раніше з роботи, запевнився, що в Олесі все добре, вона гуляла з нянею в цей час, а сам поїхав за вказаною адресою, та став чекати на своє серденько. І знову нафантазував собі одне, а вийшло зовсім не так, як уявляв.  Я сидів на низькому залізному паркані під ялинкою й виглядав її. Приїхав саме вчасно, бо через десять хвилин побачив, як Юля вийшла з будівлі тримаючи курс на зупинку. Я тільки підвівся й хотів підійти, аж раптом побачив того самого чоловіська, який привозив її додому. Озирнувшись, недалеко побачив й його автомобіль. Якась внутрішня чуйка підказала мені не поспішати, а трохи поспостерігати, що я і зробив.

 Юля повільно, але впевнено крокувала до дороги, тримала в руках телефон, щось гортаючи натискала, я припустив, що скоріш за все викликала таксі, а коли підняла голову побачила перед собою мою машину. Я її ховати не збирався, і вона судячи з реакції впізнала автомобіль, бо одразу обійшла, щоб подивитися на номер. В цей час той півень наздогнав її, покликав. Мені було ледь чутно, але я зрозумів, що він певно вмовляв її піти з ним,  Юля впиралася, хитала головою, а сама озиралася. Я розумів, кого її погляд шукав, але густі гілки ялини прикривали мене, наче у схованці. Потім я чітко почув слова, бо дівчина почала нервувати, й гучніше говорила.

- Я не поїду з тобою, Стас! Залиш вже мене, будь ласка.

- Не треба викликати таксі, я відвезу.

- Ти що не зрозумів? Я нічого не хочу з тобою. Якщо ти не припиниш ходити за мною, я буду вимушена звільнитися, на жаль. А ти ж сам знаєш, що мені ця робота дуже потрібна.

- Знаю, але я не можу. Юлю, поїхали, я не ві…

 Далі я не чув, бо гнів викликав дику пульсацію в моїй голові, після поранення таке зі мною бувало не раз. Я й так вже збирався вийти й відшити того пришелепуватого залицяльника, справжній нахаба вхопив Юлю за руку, й хотів потягнути в бік свого автомобіля. Дівчина встигла лиш вигукнути: «мені боляче!», як я негайно втрутився. Швидко вискочив зі схованки та не розмірковуючи, розвернув лівицею придурка до себе обличчям, а правицею міцно засадив йому прямо в ніс. Чоловік від несподіванки відлетів і впав на спину, схопившись руками за пошкодженого носа, щось там стогнав, й намагався знайти поглядом нападника. Я тим часом планував підхопити його та ще раз вдарити, щоб не кортіло більше хапати брудними руками чужих жінок, але Юля втрутилася.