Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

- Ти ба, Лізка, повернулась з Одеси?

- Привіт, Маш.

- Ну, чого двері тримаєш? – відступаю, аби вона ввійшла всередину – Соня, мама вдома – кричить у весь голос жінка.

На гомін вибігає Світлана Федорівна. На її обличчі читається радість від зустрічі, яка швидко змінюється від спогадів, напевно.

- Що ти тут робиш?

- Мам, ти що, не рада мене бачити? – з посмішкою запитує Маша.

- Я казала, що ти повинна попереджати про свої візити!

- Чого б це я попереджала, якщо їду у власний будинок! – трішки кольнуло від розуміння, що вона каже правду

- Маш, з яких пір він твій?

- Ну, мій адвокат все вирішує, мам. – повертається на мене й оцінювальним поглядом вдивляється – Пішли у твою кімнату й поговоримо?

- Пішли у вітальню, Ліза тут також живе.

-  Ти мене дивуєш – відповідає своїй матері й продовжує за нею слідувати – Ліз, а зроби нам чаю

- Сиди, тут прислуги нема. - суворим голосом наказує мені жінка - Маш, а де дитина?

- В машині з моїм хлопцем. Я просто не хотіла відразу її заносити сюди. Мій хлопець до речі адвокат й ми активно відсуджуємо права на квартиру й Соню.

- Принесеш онука? Подивитись на нього хочу.

 - Зараз – каже жінка та йде на вулицю.

Ми сидимо в тиші.

- Я не хочу аби Маша забрала будинок чи дитину. Вона хоче це зробити лише з жаги помсти, а що потім буде робити якщо отримає, то напевно й сама не знає.

В будинок Маша повернулась з дитиною й адвокатом.

Що він із себе представляє? Чоловік років сорока п’яти, нижче Маші напевно на голову чи можливо навіть більше. З видатним пузяком й лисиною.

Я розумію, що кохання сліпить, але після Олексія обрати такого чоловіка, то напевно смак взагалі відмовив.

- Мами, Ліза – це Аполлон. Милий, присядь де тобі зручно буде й візьми Лаврелія.

- Ти назвала мого онука Лаврелій?

- Так звали батька Аполлона! Ми вирішили, що не погано буде назвати дитину на честь дідуся.

Боже,  скільки запитань у нас зараз зі Світланою Федорівною постало.

- А дитину записали на Аполлона?

- Так, ми вирішили стати сім’єю – і як це в неї тільки виходить – Просто поки я не отримаю розлучення, то ми не зможемо побратись.

- Угу. Аполлон, а у вас нема де жити, що ви вирішили забрати у моєї онуки будинок де вона проживає?

- В мене чудова квартира, просто тут діло принципу. Зрадник повинен отримати по заслугах.

- Ну ми потім про це поговоримо любий – швидко закриває йому рот Маша.

Звісно, Світлана Федорівна, нічого не сказала на цей перформанс. Яка б не була, та Маша її донька.

- А де ж Соня?

- Вона у своїй кімнаті, я попрохала її поки не виходити.

- Ти як завжди прагматично-розумна. То може зараз ми її запросимо до нас, аби вона познайомилась із братиком?

- Зараз я за нею схожу - каже жіночка та йде з кімнати.

- Ліза, а давно ти переїхала жити в наш будинок?

- Маш, я не збираюсь вести з тобою світські бесіди. Й тим паче розмовляти про щось особисте!

- Яке особисте може бути в чужому будинку? Прокинься дитино!

- Я тут живу зі своїм майбутнім чоловіком – відчуваю як по щоках йде рум’янець.

- Вибач, Аполлон, та по факту ти все ще коханка, яка живе з чужим чоловіком, хоча в тебе був шанс затриматись з тим Женею?

- Я навіть знати не хочу, звідки тобі це відомо!

- Мамо – кричить Соня залітаючи в кімнату

- Привіт, Сонечка. Бачиш, любий, як вона сумує по рідній матері.

- Не переймайся, ми заберемо її.

- ЩО? Я не хочу звідси нікуди йти – вже починаючи плакати, каже Соня.

- Не плач – струшуючи за плечі малу, каже Маша – Тебе ніхто не забирає.

- Маша, не тряси так дитину – вмішується її мати – Вона зараз точно заплаче

- Я її мати й краще розумію як з нею себе вести. Так, Сонечка?! Люба, в мене є з ким тебе познайомити! Дивись хто у нас тут – розповідає малечі підводячи до дитинки Маша – Це твій братик, Лаврелій. Ти ж колись казала, що хочеш братик чи сестричку, то будеш з ним гратись.

- Мамула, я не можу з ним гратись! – викрикує дитячий голос, що змушує маленького Лаврелія прокинутись й голосно повідомити про своє пробудження. Маша різко відводить чи правильніше відштовхує Соню в сторону й бере на руки сина.

- Нащо так верещати – крізь зуби цідить мати року.

- Просто я вже пообіцяла грати з іншим братиком чи сестричкою

- То ти нагуляла байстрюка й вирішила повісити його на Льошика? – з жахливо викривленою посмішкою запитує вона.

Від почутого Маша вибухає сміхом, що з криком дитини на фоні вже починає різати мені вуха. Та не розгубившись, вона швидко віддає дитину, своєму Аполлону, який виходить з кімнати з єдиною цілю – заспокоїти бідного новонародженого.

- Нагулюєш байстрюків в нас лише ти, чи вже забула? – ну Світлана Федорівна, ну молодець. Я б до такої відповіді навіть не додумалась би. А Маша швидко закрила рот.

- Ти забула чия ти мати?

- А ти забула про що я тобі в кафе казала? Йди геть звідси.

- Не піду й не змусиш. Я дочекаюсь свого чоловіка. О котрій він приходить, Ліза? Як завжди вранці після шльондр? Ах, забула, ця шльондра тепер живе тут, то ж прийде він вчасно.

- Ну, якщо чекала, то кажи нащо – звучить низький чоловічий голос

- Мій коханий чоловік хоче поговорити з тобою.

- Ну поки вми поговоримо, ти можеш зачекати на вулиці, там тепло.

- Я чекатиму на вулиці з дитиною?

- Так, мені твої байстрюки не цікаві. Тобі ж це слово подобається? - й Маша вдруге закриває рота.

***Олексій***

- Проходьте – кажу коханому чоловіку Маші – Про що ви хотіли поговорити? Віскі будете?

- Відмовлюсь, я не вживаю напоїв, що горять.

- То тобі пива принести?

- Відмовлюсь. Давайте до діла! Я підготував контракт згідно з яким, ми не заберемо у вас весь будинок, а лише його частину.