Франк Тільє - Пазл

них, але цього разу решітка була занадто щільна і заледве прогнулась. Після десяти хвилин спроб він здався: так йому ніколи не вдасться піднятися на четвертий поверх. Він став на коліна та, примруживши очі, придивився по той бік решітки: сліди кроків були і там. У когось був ключ, хтось мав доступ до верхнього поверху, де замкнена та жінка.

Ілан крутився по колу, шукав рішення, чекав, що зустріне когось із гравців, але зрештою здався: одному йому це не під силу.

— Є тут хтось? — крикнув він.— Це Ілан Дедіссе, я на третьому поверсі!

Жодної відповіді.

Пригнічений, він швидко пішов назад.

Поспішаючи, він ледь не проґавив важливу деталь, але зробив кілька кроків назад і подивився на підлогу. Сліди зникали у кімнаті, замкненій на ключ: один слід навіть переривався дверима. Ілан не міг сказати, були це сліди Гайгекса чи когось іншого.

Він підняв свій лом і вдарив по ручці. Як і в кімнаті Мокі, двері врешті-решт піддалися.

Це було господарське приміщення. Крани, що стирчали зі стіни, товсті труби, купа відер та швабр, десятки порожніх пляшок з-під мийного засобу. Деякі шафи валялись на підлозі, деякі ще стояли. Ілан принюхався, і в голові блимнув червоний сигнал тривоги. Йому був знайомий цей запах: запах гниття.

Зі здавленим горлом він підійшов до єдиної шафи із зачиненими дверцятами. Він затамував дихання, стиснув зброю і рвучким рухом відчинив шафу.

З неї випало тіло і важко рухнуло йому під ноги. Ілан скрикнув. Труп жінки лежав спиною догори, її цивільний одяг був усіяний маленькими дірочками, характерними для ударів викруткою. Труп роздувся, руки були схожі на надуті гумові рукавички. Схоже, смерть настала два чи три дні тому.

Хто ця рудоволоса жінка?

Ілан ледь стримався, щоб не втекти, тому що у нього з’яви­лася жахлива здогадка.

Він узявся за светр покійної і перевернув тіло. Висохлі очі блідо-блакитного кольору дивилися в стелю. Рот був круглий і чорний, губи нагадували запліснявілу шкуринку.

Ілан помітив гаманець, що стирчав із кишені. Він витягнув його і прочитав на ID-картці: Валері Жербуа. Його погляд затримався на фотографії, і раптом він підскочив. Він знав це обличчя, він бачив його під час тестування у так званій лабораторії «Еффексор». Ця жінка сиділа позаду Мокі, зайнята переписуванням рядків із телефонного довідника.

Тоді у його голові все з’єдналося в логічний ланцюжок, і тепер у нього не лишилось сумнівів: Валері Жербуа була однією з восьми гравців, які мали брати участь у «Параної». Ілан чудово пам’ятав, що сказав Гадес у мікроавтобусі: «Одна учасниця взагалі приїхала ще вранці. У першій трійці». Коли Ілан запитував Фей, та відповіла, що приїхала після обіду. І була лише четвертою.

Отже, учасниць мало бути не дві, а три.

Хтось забив цю жінку викруткою і зайняв її місце, у ніч їхнього прибуття. Хтось, хто приїхав у трійці перших. Гайгекс, Філоза, Мокі.

Мокі мертвий.

Від самого початку один із гравців був убивцею з викруткою.

54

Було близько 13 години, і Хлоя прийшла на кухню щось перекусити, перш ніж продовжити гру.

Швидко крокуючи коридором, вона відчула, як чиясь рука міцно затулила їй рота. Її потягли назад, до душової.

— Це я,— промовив Ілан, послаблюючи хватку.— Це лише я.

Хлої знадобилось декілька секунд, щоб заспокоїтись. Вона помітила на підлозі уламки скла і підняла очі. Камера була розбита, її корпус висів на дроті. Дверцята шафки з аптечкою були відчинені навстіж, упаковки та коробочки з-під ліків валялися на підлозі. Вона подивилась на Ілана.

Зі скуйовдженим волоссям і червоними очима, він був схожий на божевільного.

— Чорт забирай, ти мене налякав! Що на тебе найшло?

Із залізним прутом у руці, Ілан нервово подивився в кінець коридору, а тоді тихо заговорив:

— Убивця з викруткою — це Гайгекс. Точніше той, хто видає себе за Вінсента Гайгекса. Насправді його звуть Люка Шардон і…

— Ой, ой! — тихо сказала Хлоя із зітханням, якого вона навіть не намагалась приховати.— Ти усвідомлюєш, що ти знову мелеш?

Звісно, він усвідомлював. З моменту цієї знахідки його розум не припиняв змінювати рівняння усіма можливими способами. Усе ідеально сходилось.

— Чверть години, мені треба лише чверть години твого часу, щоб дещо тобі показати і пояснити.

Він був на межі зриву. Хлоя похитала головою.

— Чорт, Ілане, не зараз, я…

— Благаю тебе.

Молода жінка завагалась, але зрештою поступилась.

— Гаразд. Ні хвилини більше, я повинна обшукати великі кухні, там справжнє пекло, і це обіцяє години роботи. Але перед цим я вип’ю склянку води і візьму щось у холодильнику. Поїм по дорозі, щоб не витрачати час.

— Думаю, тобі не варто їсти перед тим, як ти побачиш те, що я тобі покажу.

— Я надто голодна.

Ідучи, вона розпакувала бутерброд у вакуумній упаковці і вгризлася в нього. Зі зброєю в руці Ілан потягнув її до кімнати, де вони палили багаття, потім йому вдалося вмовити її вилізти на вулицю. Він звернув увагу на ноги Хлої, коли вона перелазила через вікно.

— Де ти взяла ці трекінгові черевики? — запитав він.— Уперше їх бачу.

— У своїй шафі поряд з кросівками. У тебе таких не було?

— На мені вже були мої, коли я їхав сюди, але… Ні, у моїй шафі були лише кросівки.

Він згадав тіло Мокі і ті дві величезні сірі підошви і спитав себе, чому декільком із них надали трекінгове взуття. Хлоя швидко доїла свій бутерброд, відкушуючи великі шматки і шумно дихаючи, бо холод обпікав горло. Нарешті вони дійшли до драбини. Дівчина з жахом виявила повністю згорілий контрольний пункт.

— Що тут сталося?

— Звідси Гадес за нами спостерігав, у нього був доступ до всіх камер та світла. Воно вмикається і вимикається автоматично завдяки таймерам, як і сирена, вона теж запрограмована. І саме Гайгекс захопив цю кімнату, перш ніж підпалити її. У нього є ключі від усіх приміщень лікарні, він може увійти куди завгодно, у тому числі до наших кімнат. Це пояснює, чому Мокі і Лепренс нічого не змогли зробити — вони, напевно, спали, коли він проник до їхніх кімнат за допомогою ключів.

У погляді Хлої він бачив, що вона починає усвідомлювати, що, можливо, він не зовсім божевільний. Він умовив її піднятися по драбині і поліз за нею. Дуже швидко вони дійшли до ванної кімнати, де він показав їй закривавлений цвях.

— Пам’ятаєш його рану на передпліччі?

Хлоя серйозно кивнула. Потім вона подивилась на сліди, що рухались у різних напрямках. Через їхні власні сліди та пил, що трохи здійнявся, ставало складно зрозуміти, який слід кому належить.

— Гаразд, Гайгекс піднімався на цей поверх і поранився тут, я хочу тобі вірити. Командний пункт згорів, це факт. І що далі? Це абсолютно нічого не доводить.

— Ходи сюди.

Він узяв її за руку і потягнув до господарського приміщення. Тоді штовхнув