Харлан Кобен - Додому

би цим шляхом, але вирішив, що це й так зрозуміло.

— Я не знаю, — мовив він. — Але ви знищили їх усіх, правда? Ваш чоловік не зміг жити з цим. Брук, Чік, Кларк — що ви з ними зробили, чого їм випало зазнати через вас.

— Ріс був мертвий, — сказала Ненсі. — Ви цього не розумієте? Ніщо не повернуло б його назад. Я не могла його врятувати. Я могла врятувати тільки свого хлопчика.

Майрон відчув, як телефон Ненсі завібрував у руці. Він подивився на номер і прочитав їй.

— Це Патрік! — Ненсі вихопила телефон з рук Майрона й приклала до вуха. — Алло? Патріку!

— Мамо! — Майрон чув, як хлопець плаче.

По голосу він видавався молодшим за шістнадцять.

— Я тут, маленький.

— Вони знають, що я накоїв. Я… Я хочу померти.

Ненсі злісно глянула на Майрона.

— Ні, ні, послухай матусю. Все буде добре. Просто скажи матусі, де ти.

— Ти знаєш, де я.

— Ні, не знаю.

— Допоможи мені, матусю.

— Де ти, Патріку?

— Я хочу покінчити з життям. Хочу вкоротити собі віку, щоб бути з Рісом.

— Ні, любий, послухай мене.

— Прощавай, мамо.

Він вимкнувся.

— О Господи!

Телефон випав з її руки.

— Бути з Рісом, — повторив Майрон сам до себе. Він схопив її за плечі. — Куди ви скинули тіло Ріса?

Ненсі Мур раптом вирвалася від нього й побігла до своєї машини. Майрон пішов слідом, обганяючи її.

— Я кермуватиму, — сказав він. — Де він?

Ненсі вагалася.

Майрон згадав Патріка, коли той сидів за кухонним столом. Його слова були неприродними, монотонними, тому що він брехав. Але наприкінці голос Патріка змінився, став емоційнішим…

«Я бачив це… Я був там… Вони просто… просто жбурнули його тіло в цю ущелину. Як непотріб. Так, ніби Ріс був мотлохом…»

Тому що тоді він казав правду.

— Ви хочете, щоб ваш син жив чи помер? — заволав Майрон. — Де та ущелина, Ненсі?

Розділ 35

Згідно з Майроновою програмою, поїздка до району озера Шармейн із нинішнім рухом транспорту мала забрати не більше ніж дев’яносто хвилин. Спочатку Майрон зателефонував до офісу шерифа округу Пайк і повідомив їм про ситуацію. Вони з’єднали його одразу з шерифом Деніелом Яннікосом.

— Я зараз у своїй службовій машині, — сказав шериф. — Де хлопець?

— Їдьте до кінця Олд-Оук-Роуд біля озера Шармейн, — відповів Майрон. — Якщо пройти чверть милі на південь, там буде ущелина.

— Я знаю її, — промовив шериф Яннікос.

— Його звати Патрік. Він там.

— Можливий самогубець? Він не буде першим.

— Не знаю. Але він погрожує самогубством.

— Гаразд, я за вісім хвилин від місця розташування. Скільки Патрікові років?

— Шістнадцять.

Ненсі намагалася додзвонитися до нього, тільки-но вони виїхали. Жодної відповіді.

— Яке його повне ім’я? — запитав Яннікос.

— Патрік Мур.

— Чому це ім’я мені знайоме?

— Він був у новинах.

— Урятована дитина?

— Він пережив сильний стрес, — сказав Майрон.

— Гаразд, ми будемо обережні.

— Повідомте йому, що його мати в дорозі.

Майрон завершив розмову й зателефонував своєму старому приятелеві Джейку Куртеру, ще одному шерифові, цього разу округу Берґен, штату Нью-Джерсі. Він пояснив ситуацію і попросив поліційний супровід.

— Уже в дорозі, — сказав Джейк. — Ми зустрінемо вас на 80-ій трасі. Просто їдьте далі.

Через двадцять хвилин, коли шериф Яннікос нарешті зателефонував, Ненсі Мур так міцно вхопила Майрона за руку, що він був упевнений, що там залишаться сліди.

— Ало?

— Патрік живий, — сказав шериф, — поки що.

Майрон почав дихати.

— Але він стоїть на краю ущелини з пістолетом, націленим у голову.

Ненсі ледь не знепритомніла.

— Боже мій!

— Зараз спокійно. Він звелів нам не підходити. Ми так і чинимо.

— Він щось просив?

— Він лише хотів бути впевненим, що його мати в дорозі. Ми сповістили, що вона їде. Ми запитали, чи хоче він поговорити з нею. Хлопець відповів, що ні, він просто хоче її бачити. Він сказав, щоб ми не підходили, інакше він застрелиться, тому так ми й чинимо. Ви далеко?

Як і було обіцяно, службові машини округу Берґен приєдналися до них на 80-ій трасі, коли вони рухалися на захід. Майрон натиснув на педаль газу. Поліція допомогла йому оминути затори.

— Півгодини, може, сорок хвилин.

— Гаразд, — сказав шериф Яннікос. — Я зателефоную вам, якщо щось зміниться.

Майрон вимкнувся, тоді швидко зателефонував Уїнові, а відтак запитав у Ненсі:

— Чому Вада повернулася?

— А ви як гадаєте?

— Вона побачила новини, — сказав Майрон, — про Патрікове повернення додому.

— Так.

— Вона хоче у всьому зізнатися?

— Так вона твердить. Ми… е-е… підстерегли її. Нічого страшного. Ми просто переконали її прийти до озера, щоб обговорити це. Тоді забрали її ключі від автомобіля і попросили дати нам кілька днів. Відмовити її від цього.

— А якщо вона не погодиться?

Ненсі знизала плечима.

— Мені подобається думати, що ми знайдемо спосіб.

— Гантер чекав на неї, коли ми прийшли туди?

— Так. Вона приїхала через півгодини після того, як ви пішли.

— Гантер не зупинить Уїна.

— Ні, гадаю, не зупинить, — сказала Ненсі. — Ви не могли би, будь ласка, їхати швидше?

— А Темрін Роджерс?

— Шкільна подруга Патріка. Я гадала, що він покине її, коли повернеться додому. Але ви знаєте підлітків. Ваш небіж мав рацію, чи не так? Підліткам стає самотньо. Вони прагнуть чогось. Тому, так, він вислизнув. Нічого такого особливого в цьому не було б, якби ви, звісно, не стежили за ним.

Вони перетнули міст Дінґменс-Феррі. Згідно з програмою вони були за вісім хвилин звідти.

— Усе закінчилося, — сказав Майрон.

— Так, гадаю, що так. Але мені просто треба врятувати свого сина. Заради нього це все. Тоді будемо жити далі, чи не так? Поліції вдасться дістати тіло Ріса з ущелини. Вони зможуть поховати його належним чином. Я радилася з адвокатом, перш ніж починати діяти. Вгадайте, коли злочин про приховування тіла втрачає силу?

Майрон міцно стиснув кермо.

— За десять років. І поміркуйте. Врешті-решт я сховала тіло й підробила деякі докази. Я трохи збрехала поліції. Гантер повністю придушений відчуттям провини. Він візьме її на себе, але ми будемо клопотати про нього, і він дістане невеликий строк, якщо взагалі дістане. Тому, так, Майроне, якщо ми зможемо врятувати мого хлопчика, то все закінчиться.

— Холоднокровно, — сказав Майрон.

— Так мало бути.

— Нічого такого не мусило бути.

— Ріс загинув. Я не могла його врятувати.

— І ви гадаєте, що врятували Патріка? На вашу думку, як це вплинуло на шестирічного хлопчика — те, що ви змусили його так брехати?

— Йому було лише шість років.

— Тому ви просто приховали це. Ваш чоловік