Альбіна Яблонська - Його жага, Альбіна Яблонська

20.3

Камілла

Мій палець завис на спусковому гачку. Те, що я почула, було неймовірним. Якщо це була брехня заради порятунку... Начхати. Вона працювала. Я була готова вхопитися за будь-яку надію, навіть відверто примарну. І якщо вона звучала як "твій син не мертвий — він живий", то я була готова кинути все, аби почути цю фразу ще раз.

— Що?

Акушер прикривав голову руками, стояв навколішках. Але при цьому полохливо повторював те саме.

— Він живий, ваш син живий! Він не загинув, він вижив! Дитина була жива, коли народилася!

Руки затремтіли. Вони дедалі більше опускалися під вагою пістолета. А разом із долонями тремтіли перші сльози у мене на віях. Я не вірила своїм вухам.

— Продовжуй…

Навколо всі мовчали. Ніхто нічого не робив. Марс дивився на нас і чекав на розв'язку. Він знав, куди мене везе. Він виконав те, що обіцяв. Він казав, що з'ясує, що сталося. І дотримав обіцянки.

— Все сталося не так, як ви подумали, мем! Дитина була жива і здорова — гарний чудовий хлопчик! Він народився без будь-яких відхилень! 

— Тоді чому я всі ці роки вважала, що син був мертвонародженим?! Хочеш сказати, я сама вигадала цю історію, га?! 

Пістолет знову дивився у скроню тому лікареві. Але я розуміла, що не вистрілю. Я благала бога, щоб він сказав ще хоч щось. Хоч пару речень про дитину, яку я давно поховала. Невже дарма?

— Уся справа в тому… — цідив акушер деталі тієї афери, наче кожне слово коштувало величезних грошей. — Справа в тому, що я підробив висновок про смерть.

— Що? 

Я була готова вибухнути. Мої руки просто горіли від бажання вдарити цього мерзотника прямо в морду. 

— Мені довелося, мене змусили! — виправдовувався той, через кого я стільки мучилася. Вважала себе негідною бути звичайною матір'ю. А все виявилося набагато простіше. Мене обманювали. 

— Хто це зробив?! — репетувала я. — Хто?!

— Я не маю права говорити, я підписав згоду не розголошувати…

— Хто?! — гукнула я і вдарила лікаря рукояткою. — Кажи, суко!

Мене всю трясло від емоцій. Це був найважчий момент у моєму житті. Після тієї хвилини, коли Джош сказав, що син не вижив. 

— Він мене змусив це зробити! Ваш чоловік мене змусив піти на це!

— О мій бог… Джош…

— Мені наказали підробити документи, щоб закрити питання! Маля оформили безхазяйним підкидьком, ніби він з'явився з нізвідки — підкинули! Поліція забрала його та прилаштувала до дитячого будинку! Це все, що я знаю! — ридав акушер. — Будь ласка, присягаюсь… це все, що мені відомо.

— Навіщо? — застигло в мене питання на губах. Я не могла ніяк зрозуміти, як таке взагалі можливо. — Навіщо він це зробив?

— Я не знаю, навіщо і кому це потрібно... Але мені наказали мовчати. І ще… — перевів подих той чоловік, — ще мені за це добре заплатили. 

Я дивилася на нього і не відчувала жалю. Випростала руку і хотіла пристрелити цю свиню. 

— Куди відвезли мою дитину?

Але він мовчав. 

Тоді я вдарила знову по пиці і повторила своє запитання істеричним криком:

— Куди його забрали?! Де мені його шукати?!

— Благаю, не стріляйте! Я сказав вам абсолютно все, що знав — малюк був оформлений як підкидьок, ніби мати відмовилася і невідома! Поліція доставила дитину до дитячого будинку! Але я не впевнений, у якому штаті — це може бути Вашингтон, Нью-Йорк чи Північна Дакота! Тільки прошу, — тремтів від страху цей гад, — не стріляйте, у мене сім'я…

— Мені начхати на твою сім'ю, виродок. Ти забрав у мене мою — я заберу в тебе твою. Ти навіть не уявляєш, як це — роками думати, що твій син загинув. Тобі ніколи не дізнатися, як почувається мати після смерті немовляти. А я знаю... Це схоже на смерть. Я тобі покажу.

Я стиснула міцно пістолет і хотіла звільнити всю агресію, всю ненависть до несправедливого світу. Хотіла чесно застрелити того лікаря, через якого страждала стільки часу у брехні. Бо якби він мені тоді сказав, хоч би на вухо шепнув, що це неправда… що син насправді живий…

— Чш… — На мою долоню лягла рука Марселя. Він розтиснув пальці один за одним, щоб забрати зброю. — Не треба цього робити. Це вже зайве. 

Він усе знав. Марселю було відомо, що зробив цей чоловік. Він усе довідався. Я йому була дуже вдячна. Але як із цим впоратися, я не була готова до такого потрясіння — просто шок. І він мене повністю поглинає. 

— Через нього я думала, що народила мертву дитину!

— Я знаю, мала. Я знаю. 

Марсель стяг з обличчя балаклаву, і я впала йому на груди. Він був моєю єдиною опорою в ту мить. Він і його банда зробили для мене вдесятеро більше, ніж Джош за ці чотири роки спільного життя. Я його люто ненавиділа. Цю тварюку. Шкода, що не можу його взяти на мушку — ось уже кого мені хотілося пристрелити без роздумів. 

— Я не можу, Марсель… Це щось неймовірне просто… Як таке могло статися взагалі?

— Наш син не помер. Він міг вижити.

— Невже це правда — він справді живий? Ти в це віриш? Він може весь цей час десь жити? Адже так?

— Звісно, ​​мала. Я впевнений, що він живий і чекає на нас. Просто ми не знаємо його імені, прізвища. Але я можу перевірити та дізнатися ще подробиці. Я обіцяю вибити все лайно з тих, хто був у цьому замішаний так чи інакше. Присягаюсь тобі. Я цього так не залишу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно