Еміль Золя - Пастка

— Ні, я так поспішала, що не роззиралася.

Аж раптом Віржіні, звівши догори очі й урвавши мову, вигукнула, піднісши руку до рота:

— Ах! Боже мій!.. Він там, на тротуарі навпроти. Дивиться сюди.

Жервеза, сама не своя, зважилася поглянути у вікно. Щоб послухати спів гостювальників, на вулиці з’юрбився натовп людей. Підручні з бакалійної крамниці, торговка потрухами та маленький годинникар стояли й ніби спостерігали за виставою, що розгорталася перед ними. Були там і військові, і буржуа в сурдутах, три маленькі дівчинки років п’яти-шести, що трималися за руки, дуже серйозні й зачудовані. Лантьє й справді стояв там у першому ряду, слухав і спокійно споглядав на дійство. Що за нахабство! Жервеза відчула, як мороз пробіг шкірою від ніг до серця, і не насмілювалася поворухнутися, а старий Брю тим часом співав далі:

Тру ля ля, тру ля ля,

Тру ля, тру ля, тру ля ля!

— Гаразд, старий! Годі вже! — сказав Купо. — Ви знаєте її повністю?.. Заспіваєте якось іншим разом, коли нам буде аж надто весело.

Дехто засміявся. Старий враз затнувся, обвів гостей, що сиділи за столом, каламутними очима й знову впав у заціпеніння, немов якась тварина. Каву вже випили, і бляхар попросив ще вина. Клеманс знову взялася за полуниці. На якусь мить спів урвався, і зайшла розмова про жінку, яку зранку знайшли повішеною в сусідньому будинку. Тепер настала черга пані Лера, але їй потрібно було підготуватися. Вона змочила кутик серветки в склянці з водою і приклала собі до скронь, бо їй було дуже жарко. Потім попросила крапелинку горілки, випила її і повагом витерла вуста.

— «Божу дитинку», еге? — прошепотіла вона. — Атож, «Божу дитинку».

Висока, чоловічої статури, з кістлявим носом і квадратними жандармськими плечима, вона почала:

Пропаще дитя, яке мати лишає,

В храмі святім завжди знайде домівку,

З престолу Бог зрить і його захищає,

Пропаще дитя — це Божа дитинка.

На деяких словах її голос тремтів, а на зворушливих місцях і взагалі завмирав; вона зводила очі догори, тимчасом як правою рукою вимахувала перед грудьми й натхненним жестом прикладала її собі до серця. Жервеза, терзаючись присутністю Лантьє, не могла стримати сліз: їй здавалося, що в пісні йшлося про її страждання, що вона була тим пропащим, покинутим дитям, яке милостивий Господь візьме під свою опіку. Клеманс, геть п’яна, раптом вибухнула плачем і впала головою на стіл, щоб скатертиною заглушити схлипування. Запанувала схвильована тиша. Дами подіставали хустинки й почали витирати очі, пишаючись своїм розчуленням. Чоловіки, похиливши голови, тупилися перед собою й кліпали очима. Пуасон із застряглим у горлі клубком, зціпивши зуби, двічі відкусив край люльки і, не припиняючи палити, виплюнув ті друзки додолу. Бош, який і далі тримав руку на коліні вуглярки, уже не щипав її, охоплений незбагненною шанобою та докорами сумління: по його щоках котилися дві великі сльозини. Ці гультяї могли бути твердими й непохитними, як закон, і добросердими, як ягнята. Зараз від вина вони стали такими тонкосльозими! Коли пані Лера знову заспівала приспів, ще повільніше й ще жалібніше, ніхто вже не стримувався, всі заридали над своїми тарілками й почали розстібати ґудзики на черевах, немов їх розпирало від розчулення.

А Жервеза та Віржіні мимоволі раз за разом позирала на тротуар навпроти. Пані Бош, і собі помітивши Лантьє, злегка скрикнула, не припиняючи, однак, вмиватися слізьми. Тоді, не на жарт стривожені, усі троє несамохіть перезирнулися. Боже мій! Якщо Купо повернеться, якщо Купо побачить його! Яка буде січа! Яке бойовище! Вони так розхвилювалися, що бляхар нарешті запитав:

— На що це ви там витріщаєтеся?

Він нахилився і впізнав Лантьє.

— Хай йому біс! Це вже занадто! — пробурмотів він. — Ич, брудний покидьок! Ич, брудний покидьок... Ні, це вже занадто, з цим треба покінчити.

Розлючений Купо почав підводитися, белькочучи якісь погрози, а Жервеза стиха вмовляла його:

— Послухай, благаю тебе... Поклади ножа... Сядь на місце, аби не скоїти лиха.

Віржіні вихопила з його рук ніж, який він узяв був зі столу. Проте вона не змогла завадити йому вийти надвір до Лантьє. Товариство, геть розчулене, нічого не помітило й ще дужче ридало, тимчасом як пані Лера співала, надриваючи душу:

Про сирітку всі забули,

Її голос тільки чули

Вітер та дерева дужі.

Остання строфа прозвучала жалібним голосінням бурі. Пані Пютуа, яка саме підносила до рота склянку з вином, настільки розчулилася, що вихлюпнула вино на скатертину. Жервеза закам’яніло стояла, притиснувши кулак до рота, щоб не закричати, похолола від жаху, боячись побачити, як будь-якої миті один з чоловіків упаде мертвим прямо посеред тротуару. Віржіні та пані Бош теж зацікавлено спостерігали за сценою, яка розгорталася на вулиці. Купо кинувся було до Лантьє, але вдихнувши свіжого повітря, захитався і ледь не впав у канаву. Лантьє, тримаючи руки в кишенях, просто відхилився вбік. Двоє чоловіків почали лаятися, особливо розійшовся бляхар, обзиваючи супротивника паскудною свинею, погрожуючи випустити йому всі тельбухи. До пральні долинали оскаженілі голоси, було видно загрозливі жести супротивників: здавалося, що вони, несамовито розмахуючи руками, ось-ось кинуться битися навкулачки. Жервеза, ледь притомна, заплющила очі — все це тривало надто довго, і вона боялася, що вони просто зараз перегризуть одне одному горлянки. Потім, коли крики раптом замовкли, Жервеза розплющила очі й геть остовпіла, побачивши, що вони спокійно собі балакали.

Пані Лера тремтливим, жалісним голосом почала виводити наступний куплет:

На другий день напівживе

Забрали біднеє дитя...

— І трапляються ж на світі такі паскудниці! — вигукнула пані Лорійо, а весь гурт згідливо підтакнув.

Жервеза перезирнулася з пані Бош і Віржіні. Отже, справу залагоджено? Купо та Лантьє далі балакали, стоячи скраю тротуару. Вони все ще обмінювалися образливими словами, але вже по-дружньому; обзивали одне одного «бісовою скотинякою» тоном, у якому вчувалася нотка симпатії. Оскільки на них дивилися люди, вони почали спокійно прогулюватися один обік одного вздовж вулиці, повертаючись назад через кожні десять кроків. Зав’язалася жвава розмова. Раптом Купо знову розсердився — здавалося, ніби він про щось просив Лантьє, а той відмагався. Зрештою бляхар потягнув Лантьє за собою, змусив його перетнути вулицю і увійти до пральні.

— Кажу вам, це від щирого серця!