Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Епілог

Епілог

Пройшло п'ять років. 

— Меланіє, зайдіть до мого кабінету, — чую владні нотки свого боса з телефона. 

— Вже йду, — усміхаюсь в трубку. 

Встаю зі свого крісла, на якому уже засиділась за цілий день. Потягуюсь, випрямляю свою спину, яка почала нити, та поправляю свій діловий одяг. 

Ступаю по паркету. Каблуки цокають і віддають відлунням. На фірмі нікого не залишилось. І я посміхаюсь. 

Заходжу до кабінету боса з гордовитою посмішкою. 

Він підходить та цілує мене. Притягає до себе за талію. Кладе свої руки мені на лопатки та цілує так, немов я його повітря. А в мені все тріпоче. Пищить. Поривається до нього. 

— Як же я скучив за день, — шепоче мені на вушко, лишаючи вологий слід своїх губ, а я тремчу в його руках. 

— Любий, це ж всього лише день. А що буде, коли я поїду у відрядження? — сміюсь та цілую вже сама. Хочу насолодитись кожним його дотиком. 

— Я поїду з тобою, — посміхається. Сідає на крісло та тягне мене з собою. Садить на коліна і я слухняно сідаю. 

— Еее, ні, — похитала я головою та насупилась. 

— Ти не хочеш моєї присутності? — насупив він свої ідеальні брови і надув губи. 

— Хочу, але ти сам подумай. Якщо ти поїдеш зі мною, то нам тоді буде не до роботи. Скоріше мені, бо ти ж будеш у відпустці, — сміюсь і гладжу його по ідеально поголеній щоці. 

Він звужує свої очі та киває. 

— Ти цілком права, — цілує мене в шию. 

Ви правильно здогадались. У мене є чоловік. І цих п'ять років я провела у повному сум'ятті за свій вчинок. Але я не шкодую. Лі Джин — красивий, впевнений в собі, добрий, щирий та спокусливий... чортяка. 

Я довго не підпускала свого чорноокого красеня до себе. Можна сказати цілих чотири роки він бігав за Парижською дівчиною. Але все ж стіна впала. І тепер він – мій законний чоловік. Мій бос та моя віддушина. Його привабливе обличчя зустрічає мене кожного ранку в ліжку. Проводжає з роботи і просто кохає. Як і його тіло душа, серце – все належить мені. Адже за чотири роки біганини, а потім рік спільного життя він довів мені, що кохає мене. А я здалась і віддалась почуттям.

Про Олександра я мало що чула. Знаю лише те, що він подався в політику й таки одружився з моєю сестрою. Це вже мені розповіла мама, коли їздила до них на весілля. 

Чи мені боляче? Так! 

Бо я віддалась Лі в день їхнього весілля. Відала і своє серце. Тепер він має право ним розпоряджатись. Адже Олександр так і не з'явився в моєму житті, якби я не бажала. Він вибрав іншу. Не прилетів до мене. Ні через рік, ні через два. І навіть не через чотири роки. 

Після чотирьох і я не стала тримати йому вірність. Він більше не мій і я не його. У нас різні життя. Різні сім'ї.

Маріель так і не захотіла переїжджати, до Китаю. Скажу чесно і не буду лукавити. Я зраділа такому розвитку подій. Не хотіла я її бачити після усього. 

Ентоні Вайса (мого батька, що виховував мене) посадили на двадцять років. Хоча я б дала йому пожиттєво.  

Я не шкодую про минуле, про Олександра, про своє кохання до нього. Ні про що. І я б не повернула час назад, якби у мене була б така можливість. Адже ці випробування зробили з мене сильну, сталеву жінку. Я стала покладатись на себе, а зараз уже на свого чоловіка. 

І зараз я сиджу в його обіймах і хочу, що він тримав мене у них вічно. 

 — Я хочу дитину, — шепоче він мені на вухо, а я млію, бо й сама того хочу. 

Але я вже знаю секрет, а він ще ні. І поки я не розкриватиму його. 

Мовчу, мов риба об лід і цілую його. Кладу руку йому на ширінку і повільно розстібаю її. 

— Хочу тебе, — шепочу своєму чорнявому красеню. 

Він задирає мою спідницю, не відриваючись від поцілунків, і насаджує на себе. Я стогну та закидаю голову. А він цілує мене в шию, груди. Кожен сантиметр оголеного тіла, куди тільки може дотягнутися. Ми зливаємось воєдино. Рухаємось швидко. Доводячи один одного до божевілля. Сильніше, швидше, голосніше. 

Я вже не маю сил стогнати, кричати. Тільки хриплю. Він ричить і все сильніше вбиває в мене свій орган. Коли моє лоно стискається, він кусає мене в шию і я вибухаю ще сильніше і він іде за мною. Притискаюсь до нього та обіймаю за шию.

— Я кохаю тебе, — хрипить мені в шию і важко дихає. 

—  І я тебе, — відповідаю та ловлю його губи. 

Встаю і голова починає крутитись. Тримаюся за чоло обома руками. Чоловік підхоплює мене на руки і цілує в шию. 

— Як ти? — запитує стурбовано. 

— З тобою добре,— відповідаю лагідно і обіймаю за шию. 

Він несе мене до машини на руках. Садить на переднє сидіння та пристібає мені пасок безпеки. Ми їдемо додому, а я пишу мамі, аби готувалися. 

— Що ти там робиш? — примружує очі. 

— Нічого, — лукаво посміхаюсь. 

Приїжджаємо до нашого великого будинку та я, тримаючи його за руку, штовхаю скляні двері. Веду його у вітальню, де чую крики. 

— Вітаємо! — кричать наші рідні, а я посміхаюсь та повертаюсь до розгубленого чоловіка. 

Він розглядає прикрашений дім і великий плакат з нашим весільним фото, на якому написано «Я вагітна! Ти скоро станеш татом!» А я ще й фото з узд туди прикріпила. 

Він повертає до мене щасливі очі та посміхається.

— Ти будеш батьком, — шепочу йому, коли він кружляє мене у своїх обіймах під бурхливі оплески рідних.  

— Я найщасливіший чоловік на світі! — кричить він та ставить мене на ноги.

Рівно з цього дня я стала щасливою. Стала ще найкоханішою. Відтепер я і він – ми одне ціле. Інь і янь. 

Але не надовго. Все сталось несподівано. Так, що ноги підкосились. Біда нахлинула, звідки не чекали. І я впала в відчай....

— Мила, що з тобою!? — злякався Лі та підхопив мене на руки. 

А я дивилася на вхідні двері й просто вмирала. Він! Він тут. Приїхав і стоїть за руку з сестрою. Серце вилітає з грудей. Мої очі летять з орбіт, а серце завмирає. Здавалося, що воно навіть не б'ється. По щоках течуть сльози  і я впадаю у відчай. Розчарування та біль. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍