Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

   — Так буде краще для всіх.

   — Для кого для всіх? Для мене ні! Я не зможу без тебе. Я просто не зможу!

   — Зможеш. Це якщо ми будемо поруч, рано чи пізно, бути біді. Великій біді.

   — Ти про те, що Андрій дізнається?

   — Я про те, що я так більше не можу. Почуваюся останнім покидьком. Я дуже не люблю брехати. Й… ненавиджу підлість. Я не вмію любити отак… крадькома, як злодій. Мені гидко від того. Я ніколи не був коханцем одруженої жінки. Та ще й отак, щоб  кожен день зустрічатись з її чоловіком. Та що там! Коли він через стінку, коли ми… І… Мені несила дивитися, як ти з ним…Я розумію, що він твій законний чоловік. Він у своєму праві. На відміну від мене. Але від того не легше. Й відмовитись від тебе я не можу. Намагався, але… Не можу. Особливо, коли ти так близько. 

   — Я піду від нього! Так! Подам на розлучення. А ти залишайся та працюй. Тобі ж потрібні ці гроші. Ми будемо дуже обережні. Все, що мені потрібно, щоб ти був поруч, відчувати твою підтримку. Це все!  Дай мені трохи часу. А коли ми з ним розлучимось…

    Артем гірко розсміявся. 

   — Ти думаєш, це так просто!

   — Ні, не просто! Я це усвідомлюю. І мені теж нестерпно гидко від того, що відбувається. Я буквально розриваюсь між двома чоловіками. Одного я нестерпно хочу,  а з іншим повинна. Але що мені робити, скажи? Так, я одружена. І у мене геть не простий чоловік. Але мене нестримно тягне до тебе. З першої секунди, як я тебе побачила. Я намагалася зупинити це. Я боролася скільки могла. Але я програла! Програла своїй пристрасті, своєму коханню. Й не жалкую. Такого як з тобою у мене ніколи не було. Так, щоб дах зносило, щоб емоції зашкалювали, а бажання не полишало ні на мить. Я й не мріяла ні про що подібне. Думала, все це вигадки. Таке трапляється тільки в книжках та в кіно. То й що мені з цим усім робити? Навіть, якщо ти звільнишся, я з ним не залишусь, не зможу. Дуже тебе прошу, подумай ще.

   Я буквально благала його. І я добре бачила, як йому важко зараз: як він бореться сам з собою; як Артемове раціо з його “треба” та “я повинен” намагається подужати надпотужне емоційне та чуттєве “хочу”. Я вирішила зробити ще одну спробу відвернути невідворотне. Просто не могла відпустити його. Моє раціо навіть не намагалося протистояти всепоглинаючому “ХОЧУ”. Я сказала: 

   — Слухай, давай не будемо рубати з плеча. Візьми відпустку. Спробуємо, як це бути нарізно. Зможемо спокійно подумати. 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно