Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

каже,- чого ви п’єте?» - Нема вас зо мною, то я й п’ю...- «А ви ж тоді не пили!» - Бо ви були зо мною… - «А де ж ваші школи?» - Нема вас, то й шкіл нема.- «А скрипка де?» - Скрипка? - скрикнув покійний, схопивсь та й далі сів: - Нема,- каже.- Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні.- «А я думала, що на скрипку мені заграєте».- Для вас я заграв би й на скрипку, та нема.

Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семінарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році - пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що. Вмираючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю, та й каже: «Не своєю смертю я вмираю; мене вбила семінарія та…» Не докінчив, голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвятті… При тім я самолично була і все пам’ятаю, бо мені жаль за сином,- жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!..- закінчила Люборацька і почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і панотець, та цей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів понурившись. Далі стара закінчила зітхнувши: «Боже, боже! Претерпівий до кінця спасен будеть!» Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже:

- Ну, мамуню! Дай же нам, боже, здоров’я, а помершим вічний упокой!

- Со святими упокой душі усопших раб своїх і рабинь і ієреїв! - відказала Люборацька.

Випили по чарці і Фоню попоштували. Це вже була остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковинським пішли на двір, а старий Ковинський почав розпитуватись.

- А у вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?

- Було ще три дочки, та й їм бог талану не дав, хіба меншій…

- Де ж вони? - пита панотець.

- Старша вийшла за ляха і слід загубила, менша була за кацапом - за попом-таки - і з його рук пожила смерті. Оцього Фоні мати була,- Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти за кацапа! Лучче була б під лід пустила!..

- Чи то ви тільки силою віддали свою дочку? Та же воно мало що не завсігди так буває! Ге, якби зважати на дівочий розум!..

- Треба, паноче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.

- Не всім, мамуню, бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви ляхом його звете?

- Кулинський, панотче.

- Геразим?

- Геразим.

- То я ж їх обох знав; та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась - більш того що з голоду, бо жадна́ була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали їй: все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла - зарізалась. Ще і в перехожого солдата ножа позичила,- вони й постой відбували,- бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю. Пішла ніби сорочку вбирати та й зарізалась.

Стара вже давно не чула, що́ панотець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.

- Води! - закричав панотець.

Та й вода не помогла: зглянула стара по корчмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась, глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв - мовби просила: не кидай його, він сирота і не винен, що осиротів,- і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята - прибіжить, тупне ногою, плюне та й назад, аж поки не заорали його.

Не встигла стара розказати, де Текля ділась, то ми скажем. Тоді саме, як ця тут умирала, у монастирі, в лісі під Немировом постригали Теклю на старшу послушницю: залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!

Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих. В Крутих Ковинський і каже йому:

- Я ще хлоп’ям був, а твій дядько Люборацький ще меншим; тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер відкупитись.- І дав йому три карбованці. Фоня аж в руку поцілував.

Фоня тоді був уже в четвертім класі і сидів на тім самім місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було вирізано: «Класс! ты дурак без нас, а мы без тебя вдвое». Коло цих слів скрипка під низом, а зверху смичок.

Через скілька день після Люборацької похорону під Махтуловою корчмою стояла пара коней в бричці; з корчми виходила молода попадя, така розкішна з себе, і з нею панотець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.

- Так де гріб Люборацької? - почав панотець.

- От на цю могилу показував Махтула,- відказала паніматка і додала: - Чи ви знаєте, що я мала бути її невісткою?

- Як так?

- Таже мене були посватали за її сина, а після віддали силою за теперішнього мого попа. Я плакала тоді, а тепер дякую, бо бог спас від вдовства.

- Ха-ха-ха! - засміявся панотець.

Попадя пішла далі.

- Я,- каже,- аж умлівала,- не хотіла; кажу, що не вийду за цього, поки Антоній не ожениться. Мій теперішній би то піп і черкнув до ректора семінарії письмо, а той хутчій до архирея, та й Солодьки почислили за моїм, а Люборацькому висватали дияконівну з архирейського хутора. Це