Микола Миколайович Панов - В океані

В хвилини відвертості (він страшенно принижував мене, топтав моє самолюбство, але повинен був виливати перед ким-небудь свою брудну душу) розповідав, які вимоги ставляться до таких шпигунів, як він. «Вам, йолопам з гестапо, і не спилася така освіта», з своєю пихатою, бридкою посмішкою говорив він мені.

Він хвастався, що до складу «джі-мен» приймають одного з тисячі кандидатів, які подали заяви. Розповідав, яку підготовку пройшов він. Оволодівав іноземними мовами і вмінням поводитися з будь-якою зброєю — від кинджала до кулемета, вивчав фармакологію та історію дипломатії, географію і мистецтво одним ударом убити людину.

Я особливо зацікавився останнім, І він показав мені деякі прийоми. Він не підозрював, що сам підказав людині, доведеній до відчаю його нахабним, зарозумілим поводженням, спосіб позбутися його.

Він вважав мене за ніщо, за поставленого навколішки раба. «Можете писати свинською німецькою мовою, — казав він із своєю усмішкою, що доводила мене до люті. — Важливо тільки, щоб ви навчилися думати по-американськи». Невже всі янкі так поводяться з нашим бідним переможеним народом? Я так ненавидів його…»

Тут майор пропустив великий кусок тексту.

— «…З агентом «Ф 96» у мене була призначена зустріч у кімнаті Шубіної, на нашій явочній квартирі.

Дублікат ключа від квартири Шубіна залишала в тайничку, біля дверей. Того вечора я наказав Шубіній не з'являтися додому. Але Шубіну несподівано викликав додому закоханий у неї матрос, а агента «Ф 96» впізнала на вулиці дівчина, перстень якої ви в мене відібрали.

Прийшовши на явочну квартиру і побачивши двері відчиненими, а агента «Ф 96» оглушеним, на підлозі, я зрозумів, що не встигну забрати його звідти. В двері стукав матрос, який забув у кімнаті ніж. Ви праві, що я прикінчив «Ф 96» цим ножем, щоб навести вас на думку, ніби його вбив через ревнощі Жуков. Я підняв з підлоги перстень, зібрав обривки фотознімка… Я був у світлому костюмі і зняв дзеркало перевірити, чи немає на штанах кров'яних плям… Але клянусь честю — основною причиною вбивства була моя ненависть до того, хто поневолив мене…»

— Сил немає цю фашистську каламуть слухати. Душа не приймає, — мимоволі сказав Агєєв.

Людов поклав виписку з протоколу на стіл.

— Бачите, як побудовані свідчення цього суб'єкта? Якщо цілком їм вірити, сам пан фон-Клейст — жертва обставин, він мало не заслуговує подяки за те, що вбив Мекензі Форда. А насправді, «один гад з'їв другу гадину», так, здається, написано в Достоєвського?

Андросов кивнув.

— Він убив мнимого Кобчикова тому, що був у безвихідному становищі, — продовжував Людов. — Диверсант, який пробирався до нього з-за кордону, лежав оглушений — з пістолетом, фальшивим паспортом і, безперечно, дуже великою сумою грошей у кишенях… Знадвору стукав Жуков, про взаємини якого з Шубіною резидент знав. На столі лежав розкритий складений ніж… Резидентові прийшла в голову вдала, на його погляд, думка: змазати картину того, що сталося, створити версію вбивства через ревнощі. Він був певен, що Шубіна, аби вийти сухою з води, підтримає цю версію перед нами. Він, звичайно, попередив би її про те, що сталося, але Шубіна ходила по магазинах з подругою з ресторану, і він не зміг того вечора поговорити з нею наодинці…

— Але ж Шубіна сама зізналася в убивстві, — сказав мічман неуважно, ніби думаючи про щось інше.

Майор замислено креслив олівцем на папері.

— Так, чому вона зізналася в тому, чого не зробила? Може, злякалася за Жукова, якого справді полюбила… Але більш правдоподібний інший мотив. Шубіна зміркувала сама, що, зізнавшись в убивстві незнайомця, має шанс затемнити справжню картину злочину. Цей негідник розбестив її, поступово перетворив на розтлінну і брехливу істоту.

— Кігтик застряв — птах пропав, — придушеним голосом сказав Агєєв.

— Саме так, Сергію Микитовичу. Те, до чого дійшла Шубіна, — страшне застереження іншим… Отже — план виник, треба було його негайно здійснити. Він перетягнув оглушеного від вікна до столу, прикінчив ударом ножа. Обчистив його кишені, забувши, правда, про ампулу в лацкані піджака… Одночасно з цим він обдумував новий злочин. Він бачив, як вибігла Ракитіна з кімнати, помітив на підлозі перстень і обривки знімка. І в нього виникла ідея компенсувати провал конспіративної квартири вербовкою нової жертви. Цією жертвою повинна була стати Тетяна Петрівна.

— Значить, він пересунув меблі, коли обривки знімка шукав?

— Він пересунув меблі, він підняв з підлоги утюг, стер з нього відбитки пальців Тетяни Петрівни, але мав необережність залишити на дзеркалі сліди власних пальців… Він не міг згадати, що утюг звичайно стояв у Шубіної на вікні, за завіскою, і поставив його на тумбочку, розбивши спохвату статуетку… Коли б. Ракитіна не наважилась одразу прийти до нас і повідомити про все, нам не так легко було б виявити її участь у справі… Шпигун зробив усе залежне від нього, щоб Ракитіна безповоротно загинула, проявивши слабкість духу, стала зрадницею Батьківщини.

Голос майора пролунав так нещадно, що в Агєєва похололо в грудях. І разом з тим глибока радість усе більше охоплювала його.

— Як це сталося, товаришу майор, що ми наче все з однією людиною зустрічалися? — спитав мічман. — І Кобчиков — Мекензі Форд, і той, що Тані підморгував, і той, що Фролова ударив, і що на маяку був, як його норвежці описували, — всі точно на одне лице.

Андросов підвівся, зняв з полиці томик у строкатій суперобкладинці.

— На це запитання, товариші, здається мені, відповідає книжка, яку я купив у бергенському магазині. Ця стряпня якогось Флоерті, що прославляє діяльність Федерального бюро розслідувань, дає деякі цікаві фактичні відомості… Я наведу вам уривочок з англійського тексту.

Людов слухав з цікавістю. Андросов розкрив книжку на закладеній тасьмою сторінці.

— «Гувер з винятковою ретельністю добирає потрібні йому кадри, — перекладав Андросов. — Установлені зовнішні стандарти, яким повинен строго відповідати спеціальний агент ФБР. Він повинен мати вік 25–40 років, середній зріст, сильну мускулатуру і велику витривалість, мати прекрасний зір і добрий слух: чути неголосну розмову на відстані до п'яти метрів. Але насамперед його зовнішність не повинна впадати в очі і хоч скільки-небудь запам'ятовуватися».