Андраш Беркеші - Агент №13

— Запиши назви інших вулиць, — сказав він.

Чордаш продиктував Фелмері вулиці та номери будинків, де вночі дев'ятнадцятого було виставлено сигнальні ліхтарі.

— Ми підвеземо вас додому, — запропонував йому Шалго.

— Та ні, дякую. Коли вже я тут, треба дещо впорядкувати, та й приміщення провітрити. Не люблю цей дим, прошу вас…

— Вибачте нас, — промовив Шалго, — але я ще хотів вас дещо спитати.

— Будь ласка, — відповів Чордаш, акуратно зав'язуючи папку і спритно наводячи на столі солдатський порядок.

— Ви знаєте професора Мате Таборі? Того, що має дачу в Балатонемеді?

— Це той, що катається на яхті? Звичайно знаю. Правда, не особисто, але чув про нього і бачив не раз. Відомий чоловік.

— А його сестру знаєте?

— Оту дивачку, художницю? — І він якось дивно всміхнувся. — Так, тож знаю. Та її всі знають.

— Ви особисто знайомі з нею?

— Ні, прошу вас, особисто не знайомий. Але часто бачив, коли вона малювала. Ще давно, кілька років тому, вона часто ходила малювати до озера. Я замолоду не бував на балах, де обирають красунь, але чув, що перед війною вона не раз перемагала на цих конкурсах.

— Гарна була дівчина, чи не так? — посміхнувся Шалго. — А ви чули, що вона після війни всиновила хлопчика?

— Чув, прошу вас. Це був хлопчик Мейсароша.

Шалго зацікавлено глянув на Чордаша.

— Вам точно відомо, хто батько того хлопчика? — пожвавішав старий, перезирнувшись із лейтенантом.

— Цілком стверджувати не можу, але…

— Ви ж щойно ніби сказали: «Хлопчик Мейсароша».

— Так-то воно так, прошу вас. Іще в сорок першому, якщо не помиляюся, ходили плітки, ніби якось серед ночі подзвонили на віллу Мейсароша. Пан адвокат Мейсарош, прошу вас, вийшов, але біля хвіртки нікого не побачив. Вийшов на вулицю, ба там теж нікого не було. Раптом, прошу вас, побачив у плетеному кошику немовля. Кажуть, що йому було місяців зо три або чотири від роду. Він узяв його і, прошу вас, поніс у жандармерію. Начальник жандармерії, Вінце Боріво, склав про це протокол. Про все це він сам мені розповідав…

— А де мешкає тепер Вінце Боріво?

— Він помер, прошу вас, ще позаторік. Його реабілітували, та він і заслуговував на це: порядний був, роботящий чоловік. Працював у бригаді ремонтників шляху.

— І що ж зробив Боріво з немовлям?

— Кажуть, він домовився з паном адвокатом Мейсарошем, щоб той відвіз малого разом з протоколом у Веспрем, у дитячий будинок. Ось і все, що я знав, прошу вас…

— Цікаво, — промовив Шалго. — А чому ви гадаєте, що Казимир Таборі це і є оте немовля? Це вам сказав сам пан адвокат?

— Ні, прошу вас. Пан адвокат згодом сказав, що ця дитина вмерла. А Вінце Боріво якось назвав молодого пана інженера сином Мейсароша. Ще й перед смертю казав: «Щоб я здох, коли Казимир Таборі не є сином Мейсароша!» Бо на лівій лопатці у хлопчика була родимка завбільшки з сливу. Це зазначено і в протоколі, прошу вас. А Боріво бачив у пана інженера на лівій лопатці таку саму родимку. Теж як слива, прошу вас.

«Правильно, — подумав Шалго, — на лівій лопатці у Казимира справді родимка, схожа на сливу».

— Це надзвичайно цікаво, — замислено проказав Шалго. — А де мешкає пап адвокат?

— На вулиці Петефі. Постійно, вже років п'ятдесят. У п'ятдесятому році, прошу вас, у нього відібрали віллу, бо він мешкав у ній сам. Після того пан адвокат переїхав до якогось родича в Пешт. Кажуть, працював там підсобним робітником. У п'ятдесят восьмому чи дев'ятому, прошу вас, повернувся у Фюред, бо його брату, каноніку Мейсарошу, вдалося влаштувати справи так, що віллу йому повернули. Звичайно, вже перебудовану, бо, прошу вас, там була заготконтора.

— Як звати пана адвоката? — запитав Фелмері.

— Балінт Мейсарош.

— Цей канонік теж тут мешкає?

— Ні, він у Веспремі. Ви знайдете його в абатстві. Здається, він уже збирається на пенсію.

Шалго важкувато підвівся, подякував Чордашу за допомогу, і вони розпрощалися.

Ілонка з нетерпінням чекала на них у машині.

— Я вже гадала, чи не трапилось якесь лихо, дядечку Шалго, — зустріла вона їх докором. — Та й боязко мені сидіти тут самій серед ночі.

— Не поталанило тобі: світла не засвітили, — пожартував Шалго, відкинувшись на спинку сидіння. — Ну, що ж, поїдемо спочатку на вулицю Балваньош. Я показуватиму дорогу. — Старий уважно стежив за дорогою, час від часу підказуючи лейтенантові, куди їхати, а в голові мигтіли химерні думки. Чому адвокат Мейсарош казав, що те немовля померло в дитячому будинку? Звідки це йому було відомо? Шкода, що той «роботяга», жандарм Вінце Боріво, помер. — Тут повільніше, — застеріг він лейтенанта. — Он біля того двоповерхового будинку зверни праворуч. — Фелмері переключив на другу швидкість і завернув на широку вулицю, обсаджену каштанами. Через якусь хвилину Шалго зупинив його. Починався підйом, і вдалині виднівся червоний вогник. Шалго обернувся до дівчини: — Ми вийдемо, а ти сідай на моє місце. Уяви собі, що сидиш у машині Меннела. Намагайся пригадати оту ніч. Куди пішов Меннел, коли вийшов з машини? Вперед чи назад?

— Вперед, а потім, здається, десь звернув ліворуч.

Шалго і Фелмері вийшли з машини й неквапно рушили вперед.

— Якщо так, то десь тут ліворуч має бути вулиця, — сказав лейтенант.

Незабаром за рогом і справді з'явилась вулиця, обабіч якої росли платани. Крони їх змикалися вгорі, утворюючи ніби тунель. Старому подумалося, що вдень тут, мабуть, приємний затінок, сонце майже не проникає крізь густе листя. Здається, вони на правильному шляху: можливо, саме на цій вулиці Меннел зустрівся з кимось тієї ночі або принаймні розраховував зустрітися.

— Про що ви думаєте? — запитав лейтенант, обпершись плечем у стовбур платана і не зводячи очей з машини.

— Думаю, чого приїжджав сюди Меннел.

— Боюся, що про це знав