Курт Герварт Балль - Атомний вогонь над океаном

Вільсон простягнув руку до листа, але Кальман сховав його за спину.

— Схоже, що ви не сповна розуму, Кальман. Візьміть себе в руки! — Вільсон кинув погляд на годинник. — У нас лишилося тільки двадцять хвилин. Ходімо!

— Ніхто не може примусити мене зробити злочин, вбити свого сина і тубільців…

Директор ПЕК вражено подивився на нього.

— Он як, — вигукнув він. — Ви продали нам чисту бомбу, а тепер визнаєте, що матеріали, на підставі яких ви гарантували безпечність своїх об'єктів, сфальсифіковано. Ви, значить, підкупили Ватфілда, а аналізи Гаррімана, якого ви просили звільнити, виходить, були правильні? Гаразд, я вашу справу передаю прокуророві. Завтра всі узнають, що Кальман — каторжник!

Професор вирячив очі на Вільсона. Оце все вчинив він? І завтра піде на каторгу? Він, відомий у всьому світі професор Джек Кальман?

— Я не можу собі уявити, містер Кальман, що вам не потрібні ті п'ятдесят тисяч доларів, які виділено на премію за успішне проведення експерименту. Хіба ви не хотіли стати технічним керівником Мехіко-Занда? Хіба ви не вірите більше результатам своїх власних досліджень? Яке значення мають ті окремі вади в конструкції, що виявилися під час вибуху контрольної бомби? Ви ж зробили чисту бомбу, професоре. — Вільсон трохи помовчав і переконував професора далі: — Невже ви хочете кинути свою батьківщину напризволяще? Росіяни сьогодні припинили ядерні випробування, бо в них уже є чиста бомба.

Однією брехнею більше чи менше для Вільсона не мало значення. Він узяв ученого, який тепер майже не опирався, за плечі і вивів у коридор. Кальман ішов, мов сліпий, ззаду його підтримувала, а краще сказати, підштовхувала рука Вільсона.

Ще п'ятнадцять хвилин…

Стефсон сидів у службовій кімнаті Біт. Щоб відвернути свою увагу від подій на Ратакових островах, він примусив себе зайнятися, перевіркою якихось формул.

Кинувши погляд на годинник, професор сказав:

— Метіус більше не повернеться.

— Він зараз зайде, — відповіла Біт, що стояла біля вікна. Вона побачила, як у цю мить до будинку під'їхав електрокар і з нього вийшов Метіус.

— Ви можете зараз працювати? — ввійшовши, здивовано спитав колегу Метіус.

— Звичайно. Коли оце закінчиться, — показав Стефсон на телевізор, — нам треба буде знову взятися за дослідження, зонову творити. А як посувається ваша робота над холодним реактором?

Метіус, трохи повагавшись, вийняв з кишені складений учетверо, зім'ятий аркуш паперу з якоюсь схемою і розгорнув його на маленькому столику. Він знову був діловою людиною, вченим.

— Це, звичайно, тільки перший начерк, Стефсон. В остаточній схемі буде враховано силу дії транзисторів. Нещодавно я розпочав кілька серій експериментів у двох корпусах, щоб знайти найдійовіші напівпровідники, здатні перетворити окремі види променів у енергію. Я замовив підприємствам фірми нові високоякісні напівпровідники. Брекдорп спершу був проти цього. Тоді мені довелося нагадати йому, що всі запаси тритію витрачаються на досліди Кальмана, і я, таким чином, змушений припинити експерименти.

На екрані телевізора знову з'явилося зображення Тихого океану.

— Події розвиваються далі, — промовив Метіус, безпорадно показуючи на телевізор. Його жест свідчив про безсилля однієї людини в боротьбі проти могутніх еверетів, вільсонів, брекдорпів. — Сфальсифіковані результати дії контрольної бомби уже, мабуть, розіслано по всіх інстанціях. Тепер ця облудна брехня викличе велику сенсацію.

Ще десять хвилин…

Коли Хріс Браун отямився, він лежав на нижній сходинці трапа, що вів на середню палубу. Як він там опинився, Хріс не знав. Море заспокоїлося. Сонячне світло приємно зогрівало його тіло. Браун здивовано оглянувся довкола. Адже тільки-но в нього була Ліліан Бредлі, вона тримала на руках чудового веселого малюка. Дитина її зовсім не потвора.

Потім прийшла Біт Стефсон, взяла його за руку, і вони пішли разом до річки. Чому ж він лежить серед руїн на палубі «Урагана»?

Нарешті, він збагнув, що то все було марення. А оце, що він бачить зараз, дійсність! Небо, ясне, голубе. Яскраво світить жовтувате сонце. І море, зеленувато-блакитне, повільно котить із безкраїх просторів важкі хвилі. Жорстокий біль у кістках теж дійсність так само, як і рани на руках та пухирі від опіків.

Хріс Браун подивився перед себе. Під ним, унизу, в трюмі, стоїть воднева бомба. В ній під впливом підвищеної температури дедалі більше розширюються тритій і дейтерій, тиснучи на півкулі кожуха. Браун глянув на годинник: іде чи зупинився? Залишилося ще, мабуть, хвилин десять. Більше в нього часу немає. На що немає часу?

Хріс знову глянув на море. Там десь, далеко за обрієм, лежить острів, і на ньому сидить Барн. Але ж там іще щось було? Ах, то пороги річки Сан-Жаклін. І ще десь є Стефсон і Біт. Дівчина, якій він ніколи не наважився сказати, що кохає її. А тепер її кохає Барн, і вона любить Барна, а Барн сидить на острові. І Стіпс з білим літаком «Альбатрос». І ще там є пальми, хатини і тубільці, жінки й діти, обличчя яких спотворені жахом. А чому там нема чоловіків, крім зовсім старих? Коричневі обличчя, чорні очі, голі тіла, Барн, Стіпс, «Альбатрос» — усі вони загинуть разом з ним, згорять, як він згорів тоді на реакторі. Ті п'ятнадцять мільйонів тонн збаламутять увесь океан, і людей змиє з острова… Ні!

Перед очима Брауна м'яко коливався, безмежний простір. Тихого океану. Ніде не видно острова, ні пальми, ні хижі, жодного людського обличчя… Куди не глянеш, скрізь сама тільки вода. Вода, вода і воднева бомба…

Хріс потер руками обличчя. А чому стальний кожух бомби досі не розірвало тиском газів? Невже тритій і дейтерій нагріваються так повільно? Може, він допустив помилку, як Кальман? Ні, професора обдурили, через те він мовчки підкорявся.

Страх примусив Хріса звестися на ноги. При цьому його тіло затремтіло від неймовірного болю. Невже він усе-таки помилився? Ні! Він завжди працював з високою науковою точністю. Стефсон його не раз хвалив за це. Він не міг помилитися!

Хріс зашкандибав уздовж стіни до спуску