Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Надулися благенькі, пошарпані вітрила. Корабель нахилився на один бік і поплинув геть від чорної скелі. Усе вище й вище здіймалося велике небесне судно, здіймалося тихо та повільно, аж поки раптовий вітер, налетівши ззаду, підхопив його і так навально поніс у небо, аж Рукові закрутилася голова, а в животі все перевернулося.

— Просто приголомшливо! — вигукнув він. — Чудасія, та й годі. Не віриться, що я й справді лечу на борту піратського небесного корабля!

— Та й мені, хлопче, не дуже віриться, — захихотів Живчик. — Не віриться й мені… Небо вгорі! Як я знудьгувався за тим усім! За лопотінням вітрил, за розгойдуванням гир, за вітром у моїх косицях! Все майже так, як у давно минулі дні. Наче я знову небесний пірат.

— Але ж ви й справді небесний пірат! — палко вигукнув Рук, схвильовано обернувшись до капітана Живчика і сяючи очима.

— Атож, Руку, либонь, я й справді небесний пірат, — повагом кивнув головою старий капітан, тимчасом як його пальці витанцьовували по важелях, і додав, насупившись: — Останній із небесних піратів.

Спливала найтемніша, досвітня година. Дрібна роса, виблискуючи на долині в ліхтарному освіті, вкрила викришену поверхню санктафракської скелі. Із затіненої розколини долинув тихий звук, схожий на сьорбання. Щось там заворушилося.

Аж ось зі шкалубини виповз довгий, лискучий мацак, потім ще один. Обидва вчепилися у скельну поверхню і с тяглися. На світло вилізла мокра драглиста істота. Три невеликі округлі ґудзі на маківці її голови роздулись, а тоді репнули і підозріливо оглянули все довкола. Мацаки сягнули ще вище, і тіло ще раз підтяглося.

Там, де проповзла потвора, скельна поверхня лишилася суха-сухісінька. Пересуваючись таким незвичним поповзом-поковзом, драглиста істота почала розбухати. Вона робилася все більша й більша, аж раптом стрибнула з сичанням, рвучко випростала три задні мацаки і чвиркнула густою, оліїстою речовиною, обливши скельну поверхню позад себе. Слизьке створіння напилося.

Кам’яний упир позадкував по розколинах хворої скелі. Втамувавши спрагу, він хотів тепер їсти.

А високо-високо вгорі над ним якийсь собі гоблін-молотоголовець також був голодний. Голодний як вовк. Голодний і холодний. І пити йому теж хотілося, аж-аж-аж. Він тупав своїми великими черевиками і кутався у чорне вбрання, рятуючись від крижаного вітру: тут, на цій висоті, мало не на самім вершечку вежі, було так холодно, аж паморозь укрила своїм пір’ям дерев’яні мостини навислого над безоднею дашка.

— Ну ж бо, постривай, Ґобрате! Ось я до тебе доберуся, нікчемний, зизоокий вишкребку! — прогарчав молотоголовець, пускаючи з рота густі хмаринки пари, що мерехтіла і вилася у жовтому світлі підвішених вище лойових ліхтарів. Вартовий походжав туди-сюди, б’ючи руку об руку, щоб зігрітися. — Лишив мене тут, щоб я й за нього відстояв варту! — ремствував він. Його мали змінити вчора увечері о дев’ятій, а нині вже зірниця сріблить хмари над обрієм. Цілісіньку ніч вистояв тут! сердито бурмотів він далі. — Ось я погрію руки об твій черепок! Усі кісточки тобі потрощу! Ось я тебе — а-а-ах!

Підбор його черевика ковзнув по незатоптаній ще латці паморозі, й гоблін гримнув на мостини. Він так злецько грюкнувся — хрясь! — схожою на молот головою об холодне й твердюще дерево, аж важкий рогатий шолом злетів йому з голови.

Ошелешений мотоголовець хутко сів і встиг побачити, як його шолом жене вистрибом до краю містка. Серце калатало гоблінові в грудях, мов скажене, але він кинувся вперед і схопив шолом за один з кривих рогів, коли той уже мав упасти з високого містка в безодню.

— Замалим без шолома не зостався, — похмуро сказав він сам собі. — Треба обачніше ступати, Слебе!

Гоблін зіп’явся на ноги, насадив шолома на голову-молот. За посіяного шолома старший над сторожею закував би його в кайдани і кинув у карцер на тиждень — на покару.

Слеб перевірив решту свого риштунку: кривий кинджал при поясі, грізний на вигляд арбалет на плечах, піку з важкими гаками… І полегшено зітхнув: усе начебто на місці.

І тут здаля, з самого долу, долинуло гучання дзвону, що над палацом Вокса Верлікса вибивав години. Шоста! Ого, він, Слеб, уже провартував аж вісімнадцять годин! Глипнув крізь огром відкритого неба на сонце, що поволі викочувалося з-за обрію, — і прикрив очі дашком долоні, бо його світло вже сліпило. Тоді глянув надолину.

Там, унизу, розкинувся Каменосад: від колись таких могутніх куп летючих брил тепер лишилося саме кришиво на мертвій скельній поверхні. Осип-місто і Нижнє місто лежали, повиті млою, а трохи далі вже оживала Велика дорога Багнищем, уже кишіла незліченними рухливими цяточками — фігурками подорожан, утім, лише на своєму початку, бо за яку сотню ступнів тонула в темному мороці: попри ясний ранок із Темнолісу, звідкись із північного заходу, накочувалися темні хмарища, несучи дощ, а то й грозу з блискавицями.

— Буря! Як давно її вже не було. — Слеб відкашлявся і сплюнув. — Добра буде наука окаянним Бібліотекарським Лицарям, — прогарчав він. — Уявили себе великими мудрагелями, еге ж, — з отими всіма своїми книжками, науками та нікчемними небесними човниками. — Молотоголовець задивився на високі нагромадження хмар, молячись, аби блискавка вдарила в Опівнічний шпиль. — Але одного чудового дня ми їх провчимо. Коли Опівнічний шпиль уздоровить скелю і ми повернемося в небо, отоді вони й побачать…

— Сила — в ночі! — озвався позад нього грубий голос. Слеб обернувся і побачив м’язистого гобліна-плескатоголовця, чиє обличчя рясно вкривали татуювання та рубці — сліди численних боїв; плескатоголовець стояв перед ним, приклавши кулака правиці до нагрудної бляхи в ритуальному привітанні.

— Ах, Браґкнот! Сила — в ночі! — відповів Слеб, і собі відсалютувавши. — Який я радий тебе бачити! Куцак Ґобрат так і не прийшов…

— Ґобрат десь пропав, — буркнув Браґкнот. — Ніхто, бачиться, не знає, де він подівся.

— Налився лісовим грогом та й звалився десь у темному кутку, я його знаю, — з гіркотою проказав Слеб. І позіхнув. — Вісімнадцять годин поспіль