Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Чудовий велосипедист, Михайло сподівався подолати відстань за дві години.

Села, через які пролягла дорога, ще спали, лише де-не-де прокинулися півні і вже нагадували господарям, що пора вставати.

Невиразний гул заставив Михайла підняти голову. На чистому без хмаринок небі кружляли два літаки – більший і менший. На крилах першого нечітко виднілися чудернацькі хрести. З усього було видно, що він і був господарем становища. Німець легко виходив з небезпечної позиції, відхилявся від трасуючих куль, що їх раз у раз випускав літак з червоними зірками на крилах. Ось німецький літак легко відхилився від чергової траси, здійснив чудернацький маневр і опинився над ворожим літаком. На цей раз радянський льотчик отримав усю порцію вогню. Поблизу його хвоста з’явилася цівка диму, спочатку ледь помітна, але потім вона збільшувалася, чорніла, і підбитий літак полетів кудись на схід, дедалі більше знижуючись. Десь за Добросином він зустрівся з землею.

– Точно війна! – остаточно вирішив Михайло й енергійніше натиснув на педалі.

У Раві-Руській було тихо, безлюдно, як звичайно буває літнього недільного ранку. Михайло виїхав на дорогу, що вела до Потелича. Добре, що не треба було їхати до самого села: полк, у якому служили Степан з Дмитром, розташувався неподалік, у лісі. Його розташування вгадувалося огорожею з колючого дроту. Всередину полку можна було потрапити через ворота, що їх охороняв якийсь миршавий солдатик. Перед ворітьми вже стояли прибулі, серед яких Михайло упізнав декількох знайомих. Він зліз з ровера і підійшов ближче.

– Засмужних не бачили? – запитав після привітання.

– Ось там! – Знайомий з Пирятина показав на галявину ліворуч, де копошилися солдати.

Михайло знову осідлав свій транспорт і під’їхав ближче. Серед солдатів він упізнав Дмитра. Той саме ніс дерев’яний стовпець.

– Дмитре! – окликнув Засмужний.

Дмитро, здивований такою зустріччю, підійшов ближче. Поклав стовпець біля ніг.

– Ось, привіз тобі і Степанові! – Михайло подав клунок. – Де він?

– Лишився у казармі, – відповів задоволений принесеними продуктами Дмитро.

– А що ви тут робите?

– Заготовляємо дрова.

– Ти знаєш, що почалася війна?

– Яка війна? – здивувався Дмитро. – Нам нічого не говорили про це.

– Добре, бери їжу, а я поїду назад. Мені ще додому педалі крутити.

Вони попрощалися.

Дорога назад виявилася труднішою. Коли Михайло під’їжджав до Рави-Руської, то з Немирова вже йшла колона військ. Їх було так багато, що він не міг перейти дорогу. Нарешті Михайло побачив проміжок між двома вантажівками. Він зумів прошмигнути між ними, хоч і було небезпечно для життя.

Рава-Руська, нарешті, прокинулась. Всюди переполох; люди бігали дорогою, кудись спішили, щось викрикували. Михайло помітив, що серед натовпу переважає російська мова.

Ледве вибрався з міста і вирішив більше ніде не затримуватися. Війна, не війна, але перебувати тут довше не хотілося.

Дорога додому завжди коротша, ніж від нього, тим більше, що гостинець досі залишався безлюдним. Дорога пролягала через село Мощана, де тримав невеличку крамничку далекий родич Засмужних Микола Дума. Михайлові доводилося неодноразово зупинятися у нього, відвідати смачного пива, поговорити. Чомусь захотілося його і тепер.

Дивно, але неначе вгадавши його думки, на порозі виник Микола Дума. Він, як і Засмужний, був здивований такою зустріччю.

– Звідки ти тут взявся? – запитав він.

Михайло відповів не одразу. Зупинився, спішився, і лише тоді подав руку для привітання.

– Та ось, від війни втікаю, – сказав просто.

Микола недовірливо подивився на нього, потім на захід.

– А ну, розказуй! – наказав. – А втім, давай зайдемо, пива вип’ємо.

Попиваючи пінистий напій, Михайло повільно розповідав про події цього недільного ранку. Дума, побачивши, що у бокалі пива залишилося лише на дні, налив ще один.

– І це все правда? – запитав він, ставлячи бокал перед Михайлом.

– Ні, – відповів Засмужний. – Пожартувати захотілося.

– І що тепер?

– Я – додому, – підвівся Михайло. – Хочу ще до церкви встигнути.

– Ну, давай. До зустрічі!

Випиті натщесерце два бокали пива, дуже скоро розморили Михайла, і вже перед присілком Бучми він відчув, що на ходу засинає. Розуміючи, що додому не дотягне, Засмужний з’їхав з дороги на поле, ліг на ровер і миттєво заснув.

Скільки спав – не пам’ятав: хвилину чи годину. Розбудив його монотонний гул над головою. Відкрив очі і аж закляк. Здавалося, все небо було чорне від літаків, що рівномірно летіли на схід. Вони не були маленькими, як той, якого Михайло бачив зранку. Це були бомбардувальники. Здогадка підтвердилася, коли з боку Добросина долинув звук вибуху – видно, одну бомбу скинули на залізничну станцію.

Засмужний швидко підвівся і, не затримуючись, поїхав додому. Дорогою він зустрічав людей, які, нічого не підозрюючи, йшли до церкви. Сам Михайло про себе вирішив сьогодні залишитися вдома, – надто вже стомився поїздкою.

Проїжджаючи крайню хату, все ж зупинився. Тут віднедавна квартирував один російський інженер Воронцов. Він працював на будівництві залізничної колії, що мала сполучити Раву-Руську з Великими Мостами. Робота протікала повільно, а тепер, напевне, взагалі ніколи не закінчиться.

На подвір’ї він побачив господиню.

– Марино! – крикнув Михайло. – Де твій квартирант?

– Спить іще. Де ж йому бути? – відповіла та.

– Розбуди його!

– Чого це?

– Розбуди. Справа у мене до нього є.

Господиня недовірливо подивилася на Засмужного, поставила відро з водою на землю і зайшла до хати. Невдовзі на порозі з’явився заспаний інженер.

– Ну що там ще? – невдоволено запитав він, солодко позіхаючи.

– Вам би негайно поїхати звідси, – просто сказав Михайло.

– А це чому?

– Я тільки що з Рави. Почалася війна.

Почувши таке, Воронцов застиг, неначе вражений стовбняком. Він чомусь одразу повірив у почуте, а Михайло не став чекати, поки той «відімре». Він укотре сів на ровер і поїхав до свого дому. Вже під’їжджаючи до воріт, почув дрібний тупіт позаду. Оглянувся. Це галопом покидав Кам’янку Лісну кінь інженера Воронцова.

Війна вкотре оминула Кам’янку Лісну стороною. Танкові колони генерала Гудеріана рвалися вперед, кліщами обходячи великі військові з’єднання Червоної армії, залишаючи їх у котлах. Десь там точилися бої, гинули люди, а каменюхи продовжували жити як раніше. Ніхто не переживав від чергової зміни влади, лише Петро Липак телефонував у район, щоб вислали по нього машину – потрібно було вивести важливі документи.

У п’ятницю машина, нарешті, прибула, але зовсім не така, на яку той сподівався. З раннього ранку біля хати Липака зупинилася невелика крита машина, з якої вийшли троє військових з малиновими кашкетами. Це був знаменитий «чорний ворон». Селяни бачили, як військові вивели Липака, який нічого не розумів, кинули у «воронок», і машина зникла. Вже пізніше жінки запитали його заплакану матір. Вона ледве змогла розповісти, що її сина звинувачують