Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

продовжував Липак. – Але навіть це не все. Недавно Львівське тимчасове управління звернулося до інших земель з пропозицією скликати Народні Збори, щоб ухвалити рішення про приєднання наших земель до Української Совітської Соціалістичної Республіки. Для цього утворюються округи з розрахунку один делегат від п’яти тисяч людей.

– Це що, так само як за Польщі? – подав голос Степан Засмужний.

– Так і не так, – пояснив Петро Липак. – За Польщі ви кого вибирали? Юристів, ксьондзів. Чи були серед них такі ж, як ви, селяни? Та ніколи! Не були і не могли бути! А за Совітської влади навіть звичайна кухарка може керувати державою. От тому від нашого округу ми будемо вибирати не попа, не адвоката, а нашу-таки робочу людину, батрачку з Добросина Марію Охаб.

Знову шум перед церквою. Багато каменюхів знали «кандидата» особисто.

– А ще хто? – запитав Олексій Кульчицький.

– Тобто? – не зрозумів Липак.

– Ви самі сказали, що це будуть вибори.

– Ну.

– То з кого вибирати? Одна, як ми зрозуміли, це батрачка Охаб, а з нею ще хто?

– Нікого більше, – обережно відповів Липак.

– То які це вибори, коли нема з кого вибирати?

Але «вибори» все-таки відбулися у назначений день, і 22 жовтня Народні Збори одноголосно проголосували за вхід Західної України до складу УРСР. Тоді ж і з’явилися труднощі у нових «землевласників». Землю, яку вони отримали, потрібно було обробляти, але ні інвентарю, ні навиків обробки власної землі вони не мали. Здавалося б, вони пропадуть, але тут, неначе за помахом чарівної палички, їм на допомогу прийшов всюдисущий Петро Липак. Він запропонував колишнім біднякам віддати отримані землі у спільне користування. Так у Кам’янці Лісній була утворена артіль «Червона гвардія».

Якщо раніше Липака неможливо було застати на якихось зборах, то тепер він не пропускав нагоди побувати усюди, де збираються селяни, і роз’яснював суть радянської влади. Іноді на таких зборах між ним і вчителем Кульчицьким виникали гострі суперечки.

– От ви прохолодно відноситесь до совітської влади, – говорив Липак Кульчицькому. – Але навіть ви не можете заперечити той факт, що лише зараз наша школа стала дійсно українською. Ви вже не вчите дітей польської мови. Навіщо? Де тепер та Польща? А уявляєте, яке життя настане через п’ять років?

– Невже ви сподіваєтесь спокійно жити так довго? – здивовано запитав вчитель.

– А що може статися?

– А хіба ви не чекаєте війни?

– З ким? – засміявся Липак.

– З німцями, – добродушно відповів Кульчицький.

– З Німеччиною у нас договір про ненапад. І ніхто, крім вас, напевне, не чекає з цієї сторони небезпеки. Чи ви все-таки вважаєте, що Німеччина нападе на нас? – допитувався Липак.

– Я впевнений у цьому. Свого часу я був у Берліні і сумніваюся, що Гітлер задовільниться Польщею.

А на початку лютого 1940 року Ганна, яка з самого ранку ходила провідати батьків, повернулася стривожена і розгублена.

– Що сталося? – занепокоївся Михайло.

– Вночі виселили Скабів, – випалила вона.

– Куди виселили? – перехрестилася Пелагея.

– Кажуть, у Сибір. На збір дали півгодини, посадили на воза і повезли на станцію, в Лавриків.

– А дітей?

– І дітей також.

Теодор лише переглянувся з Михайлом.

Коли розвиднилося зовсім, виявилося, що така участь спіткала й родини з інших хуторів. Серед них найбільше було польських осадників, правда, траплялися і заможні українці.

Наступний удар село отримало ближче до обіду, коли зі школи підозріло швидко повернулися діти. З їхніх слів каменюхи дізналися, що цієї-таки ночі забрали вчителя Олексія Кульчицького. На запитання, що відбувається, Петро Липак відповідав, що поляків вивозять з ісконно українських земель, багатих селян розкуркулюють, щоб було де взяти землю для роздачі біднякам, вчителя заарештувало НКВС за антирадянську пропаганду, звинувативши його у тому, що він говорив, що Німеччина нападе на СРСР.

Вже навчені гірким досвідом ніхто з каменюхів не поцікавився у Липака, звідки про це стало відомо відповідним органам.

На Кам’янку Лісну опустився покров мовчанки і страху.

Війна

Михайло заїхав на подвір’я, везучи на возі щойно скошену траву. На призьбі перед хатою сидів батько, а перед ним стояла сестра Ганна. Вони про щось говорили. Михайло неспішно розвернув коней перед стодолою, скинув траву, розпріг коней. Восьмирічний Федя заніс збрую у стайню. Тут Михайла закликав до себе батько.

– Михайле! – почав Теодор. – Тут Ганна просить про допомогу. Треба помогти.

– Що робити? – звернувся Михайло до сестри.

– Степан і Дмитро переказували, щоб їм привезли щось поїсти. Особливо жирного, бо вони в тому війську голодують, – відповіла Ганна.

(Двох Засмужних, як і декількох інших каменюхів, місяць тому забрали до війська, на перепідготовку. Михайло у цей список не потрапив.)

– Повезеш? – запитав батько.

Михайло знизав плечима.

– Та хіба то далеко? Повезу.

(Степан і Дмитро служили у Потеличі.)

– Тоді я зараз принесу, – зраділа Ганна. – У нас уже все приготовлено.

– Треба встати рано, – сказав Теодор, дивлячись услід племінниці.

– Так, десь коло четвертої, – згодився Михайло. – Хочу встигнути повернутися ще до церкви.

– Ну, тоді і лягати треба рано. Ти не хвилюйся, я тебе збуджу. У мене і так останнім часом чомусь тривожний сон.

Поки Михайло порав по господарству, повернулася Ганна з чималеньким клунком.

– Сало, масло і сметана, – пояснила вона.

Перед тим, як лягати спати, Михайло вийняв з комори ровер і оглянув його. Не хотілося вставати удосвіта і ремонтувати засіб пересування. Зрештою, техніку, навіть таку примітивну, завжди тримав у чистоті і справності, тому залишилося лише пару раз качнути насосом і відправитися спати. Завтрашня неділя обіцяла бути довгою.

Здавалося, лише тільки мить тому Михайло притулив голову до подушки, як почув, що у плече хтось тормосить. Розплющив заспані очі. Над ним стояв батько.

– Пора! – сказав він.

– Яка година? – спросоння запитав Михайло.

– Вже доходить до четвертої.

Михайло, стараючись не розбудити дітей, обережно підвівся, узяв поскладаний на лавці одяг і вийшов одягатися на кухню. Там мама вже поставила на стіл нехитрий сніданок.

Вже досить добре розвиднілося, коли Михайло прикріплював клунок на багажник ровера. У відкритому вікні сидів Теодор і спостерігав за діями сина. Раптом на півночі, зі сторони Сокаля, почувся грім. Михайло відірвався від роботи.

– Тату, що це таке? – запитав він. – Гроза?

Теодор довго не думав.

– Ти знаєш, Михайле, то – війна!

– Війна? – здивувався син. – Яка війна? Так просто може початися війна?

А гуркіт тривав далі.

– То мені їхати?

– Дивися сам. Бачиш, з боку Рави не чути. Може, там і немає нічого.

Михайло хвильку подумав.

– Поїду, – вирішив він. – Хлопці чекають на їжу.

– То з Богом! – мовив Теодор і перехрестив сина.

Михайло закинув ногу на ровер і поїхав. Ґрунтова дорога була твердою і