Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

але настрій у неї був хороший. Видавець обережно поліз її обіймати, вона була цим здивована, але не пручалася. Нарешті він рукою відсунув монітор і завалив Тоню на стіл одразу біля попільнички, пляшки і закуски. Тоня Трюфель відчувала, як одна його рука міцно стискала їй шию, а інша розстібнула на джинсах ремінь і зняла з неї все. Видавець вовтузився недовго, захекано сопів, ліг на зігнуту Тоню, міцно стискаючи під нею груди, потім кілька хвилин віддихувався, нюхаючи її волосся. Вони допили мартіні, ще покурили, він дбайливо підсунув їй папірець угоди, і вона його підписала.

Видавець відвіз її на таксі додому. Тоня Трюфель довго лежала у ванній і думала, слухаючи як із телевізором розмовляє її хазяйка — тьотя Клава. Тоня вийшла з ванни, і тьотя Клава сказала, що вона сьогодні трохи дивна.

— Ти здорова?

— Усе прекрасно.

— Ти виглядаєш, як хвора.

— Ні — я не хвора.

— Але ти бліда!

— Усе нормально. У мене скоро вийде перша книга.

Тьотя Клава зраділа і дістала пляшку домашнього вина, вони разом приготували різотто, повечеряли і випили кілька чарочок.

Наприкінці листопада вийшла перша поетична збірка Тоні Трюфель. Від радості їй розпинало груди.

Вона приїхала у видавництво, і їй дали на руки п’ять авторських примірників. Тоня Трюфель накинулася на видавця:

— Чому так мало?

— За договором, а він у нас стандартний, ми видаємо авторам п’ять авторських примірників.

— Але ж ви нічого не втрачаєте?

— Такі правила.

— Це холуйські правила!

— Тоню, будьте стриманішими…

Вона намагалася бути стриманішою, але невдовзі знову спалахнула. Тоня Трюфель сварилася, що це свинство — друкувати книгу за чужі гроші, нічим не ризикувати і видавати на руки лише п’ять авторських примірників. Видавець спокійно розвів руками:

— Це ще добрі умови, бо великі видавництва «таке», — потряс він книгою у повітрі, — не видавали б навіть за гроші.

— Що??? — від видовища Тоню аж пересмикнуло, і вона густо почервоніла від гніву.

Поетеса взяла свої п’ять примірників, грізно гримнула дверима і, ні на кого не дивлячись, вибігла з видавництва. На вході вона мало не збила з ніг літню пані, яка розмовляла по мобільному. Тоня Трюфель їхала в тролейбусі до найближчої станції метро і гірко ридала. Розчарування були настільки нестерпними, що вона навіть не мала сили поглянути на свою першу поетичну книгу, п’ять примірників якої лежали в її невеликому наплічнику.

Тоня Трюфель швидко прийшла до тями, обдзвонила всіх своїх подруг і поскаржилася на скажену, нікчемну, спітнілу свиню — видавця, цього дешевого вилупка, афериста, зачуханого совкового мужлана. Вона говорила так емоційно й голосно, що пасажири у тролейбусі уважно за нею стежили. Подруги її заспокоювали і казали, що все минеться, не варто через мудаків так паритися.

Врешті-решт друзі через кілька тижнів зробили презентацію її поетичної книги, перед тим розмістивши оголошення на сайтах і в соцмережах. На захід прийшло до сорока людей, однак видавець на презентацію навіть не з’явився, а збірка у книгарні так і не надійшла. Вона перед тим телефонувала йому, гнівалася, але він був непохитним і казав, що не відправлятиме машину на презентацію, на якій куплять десять примірників книжки, — це економічно невигідно, якщо їй треба — хай приїжджає, бере книги в руки під реалізацію. Тоня Трюфель почувалася приниженою, розчавленою, нікому не потрібною та беззахисною. Першим ділом їй хотілося ретельно вимитися від того спітнілого й огидного тіла, яке нещодавно нею володіло, їй здавалося, що його піт і запах досі не змито.

Попри все презентація виявилася успішною. Тоню Трюфель записали на відео та повісили її читання поезії на ютубі, а на одному з літературних сайтів вийшов репортаж про презентацію з фотографіями. Підтримати молоду поетесу прийшло навіть декілька старших літературних авторитетів, які виступили з теплим словом.

На зимові канікули доньки вона вирвалася в рідне містечко. Вони вдвох блукали парком, ходили до озера, скутого білосніжною кригою. Самотні зимові рибалки сиділи на своїх металевих ящичках і не звертали на них увагу, смикаючи своїх окунців. Матір і мала багато фотографувалися, сміялися, кидали одне в одного сніжками. Коли Тоня Трюфель повернулася в столицю, то знову виклала фотки на своєму акаунті в соцмережі. Друзі, приятелі, шанувальники знову насипали під ними лавину захоплених коментарів і побажань добра, любові, здоров’я. Проте один коментар її засмутив: це було повідомлення від незнайомої дівчини під анонімним ніком. Тоня здогадалася, що ця дівчина працює у видавництві, де вийшла її перша поетична збірка. Незнайомка сказала, що книга вийшла накладом двадцять примірників. Після мимовільного розчарування Тоня Трюфель відчула цілковиту байдужість і більше про це не думала.

Через декілька тижнів головний редактор журналу, непривітний, сухий, передпенсійний педант, викликав її до себе. Він був суворий і неприступний на вигляд, говорив мало і глухо, не дивлячись їй в очі. Тоню скоротили. Вона здогадувалася, що керівництву не дуже подобалося те, як вона постійно піариться — виступає по радіо та телебаченні, як її обличчя час від часу з’являється в газетах. Після кількох нічних пиятик вона — так трапилося — здала наполовину вичитаний журнал, бо голова після алкоголю не варила.

Тоня Трюфель зібрала свої речі — кілька фотографій доньки в рамці, чашку для кави, декілька книг, журналів, течки з паперами, і вийшла зі своєї редакції, якій віддала шість років життя. Тоня Трюфель пішла в дешеву забігайлівку — єдину в промисловій зоні, де часто обідала. Вона дуже