Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

знищити, назавжди викреслити з соціуму, перетворити на інвалідів. Бо вони — праведники цього божевільного світу, найчистіші, найчесніші. Але я їх сюди не вкидав, я їх не судив. До чого тут клятва Гіппократа, принципи, совість, гріх? Мені передають їх зі встановленими діагнозами. Я лікую діагноз. У суспільстві має бути порядок. Служба безпеки виявляє небезпечних для держави індивідуумів, міліція арештовує, суд — судить, лікар — лікує. Хіба я бажаю Олесеві зла? Але я не хочу через нього спіткнутися і стати ніким. У мене велика місія і хай тільки хтось спробує стати мені на заваді!»

«Більшість людей не здатна виступати в ролі ініціатора будь-чого, але має потребу в контролі над собою з боку інших осіб. Це науковий постулат. А на чому ґрунтуються заклики цих олесів? На утопізмі й ідеалізмі? Світом будуть правити не політики, а повелителі людської психіки».

«Ця дівчинка — мій шанс. Мій щурик, мій кролик, моє цуценя. Енна стане моєю щасливою зіркою. В сузір’ї Цефея знаходиться туманність Ірис. А наді мною — зірка Ірис, зірка генія. І що ти скажеш, Ядзю, коли про Сніжницького заговорить увесь світ?

Не заважай! Бо…»

«Олеся немає. Ядвіга стає небезпечною. Вона називає мене андроїдом, тобто кібернетичним людиноподібним організмом. Начиталася свого Айзека Азімова. Я не людиноподібний, я — над людьми. Мушу думати про них усіх!»

«Енна не стане фармацевтом. Справа не в пам’яті — в неї не так влаштований мозок, він відторгає математику і хімію — головне, що потрібно фармацевту. Це не моя помилка, не огріх експерименту. Але так прикро. Мені потрібен помічник…»

«Якийсь Роман Ружин… Моя найбільша загроза. Він забирає в мене дівчинку, заважає моєму експерименту, стає на шляху до порятунку мільйонів людей. Він, що не вартий порошини на моїх мештах. Його листи мене дуже засмутили. Енна, моя слухняна енна, потрапила в його пастку і перестала слухати мене. Мене, який дав їй нове життя, позбавив дурних спогадів. Це божевілля. Не дозволю!»

«Його немає. Енна знову слухняна. Перебування в палаці пішло їй на користь. Експеримент проходить успішно. Ще трохи і можна буде подавати матеріал на вчену раду академії».

«SOS! Він не тільки забирає її. Він щось рознюхує про мене. Був у дитбудинку, вештався палацом. Не можна допустити, щоби справу всього мого життя перекреслив якийсь журналіст. Моя місія важливіша за нього, за всіх тих, хто був перед енною, навіть за саму енну. Енна стає поганою дівчинкою».

«Досліди виходять на новий рівень. Цікаво спостерігати, як впливають на пам’ять мої препарати при струсі мозку. В енної не тільки струс, але й переломи, але то дурниця — молоді кістки хутко зростуться. А поки вона лежить… Я навіть відпустку взяв…»

«Ірини немає. Вона — Енна. Він і вона ніколи не зустрінуться! Вони не зустрінуться!»

«Енна виходить з-під контролю. Зробила по-своєму, пішла з медучилища. Але ж пам’ять заблокована і стерта. Я все зробив! Все! Звідки ж у ній це дурне буквоїдство і впертість натури? Мабуть, дурні гени… Та я приборкаю їх, приборкаю і зроблю те, заради чого вищі сили послали мене на цю грішну землю. Залишилося зовсім трохи…»

«Вчора на кухні цілий день горів газ, аж поки я не повернувся з палацу. Це все Ядвіга, все вона. Запалила вогонь і поїхала до свого братика. Треба її насварити. Я не міг залишити ввімкнуту конфорку. Я ніколи нічого не забуваю».

«Сьогодні Ядвіга знову не закрутила кран у ванній. А якби затопило мою лабораторію? Треба серйозно поговорити з нею. Мабуть, це Олесь підмовляє її. Цікаво, де вони ховаються?»

«Енна потрапила в аварію. Подзвонила якась дівчина і сказала, щоб я приїхав. Навіщо Енна дала їй мій телефон? Хіба я дозволяв?»

«Ядвіга вимагає, щоб я зняв гойдалку біля будинку. Але ж Мася так любить на ній гойдатися. Не зніму! Ядвіга погана мама…»

Усе! Досить! Відкладаю тільки Романові листи. Решту згрібаю в оберемок і виношу у двір. За мить у саду спалахує вогнище. Поки воно розгорається, виношу з нижнього кабінету решту записів і вкидаю у вогонь. Сиджу біля нього, поки він не злизує останній папірець, не перетворює його на попіл.

Нізащо не залишуся тут ночувати. Нізащо! До вечора ще можна встигнути в палац — тепер там розташований психоневрологічний інтернат. Мене ніхто не засудить, якщо не провідаю одного з його пацієнтів. Але я мушу туди поїхати. Це й буде остання крапка над «і».

Ті самі заґратовані вікна, та сама порепана підлога. Над вежею так само літають боривітри. Але в одній із палат цієї лікарні, пацієнти якої колись так боялися доктора Князя, тепер він сам — схудлий, сивий, із порожнім депресивним поглядом. Стаю перед ним, збираюся з силами, стримую тремтіння.

— Це я…

Ніби й не чує. Білуваті очі навіть не зупиняються на мені, пробігають байдуже і дивляться кудись убік.

— Він вас не впізнає, — каже медсестра. — І вже, на жаль, ніколи не впізнає. Ні вас, ні будь-кого іншого. Від хвороби Альцгеймера ще не знайдено ліків.

Воістину незбагненні шляхи Господні. Людина, яка стільки літ намагалася маніпулювати пам’яттю, доживає віку в повному безпам’ятстві. Що це, випадковість чи закономірна кара небесна? Хтозна. Але навіть якщо це справді розплата за провини, я не відчуваю торжества, тільки тихий жаль до нещасної маленької людини, яка понад усе прагнула зрівнятися з Всевишнім.