Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Повертаюся з палацу до міста. Ще можна встигнути на останній автобус до Ожинки, але я сідаю у тролейбус і їду у протилежний від автостанції бік. Варвара Петрівна… Як же я можу поїхати і не побачити її?

Двері відчиняє не вона. На порозі — Олександр Танасович, поправляє окуляри, мружить короткозорі очі, приглядається зблизька до мене.

— Ви на консультацію? От халепа, невже я забув? Як же так? Проходьте, проходьте! Зараз за чайком усе згадаємо.

Мабуть, за студентку прийняв. Але поки я розстібаю пряжки на босоніжках і пірнаю в новенькі домашні капці (вони тут завжди напоготові для гостей), — упізнає.

— Іринко? Ти?!.. Господи, як то? Не написала, не попередила… Та ми б із Варею… Варю! Голубонько! Хто до нас прийшов!

Прибігає Варвара Петрівна, хапається за серце, цілує мене тричі в щоки, тягне до кімнати. Відтоді, як ми з Романом провели тут свій «медовий» тиждень, кімнатка змінилася, ніби ще меншою стала. Це тому, що разом із Олександром Танасовичем у ній оселилися і його книжки. Шафа набита фоліантами та «метеликами», стоси книжок на підвіконні, на підлозі і навіть на столі, в центрі якого стоїть друкарська машинка із заправленим аркушем. На дивані розлігся білий пухнастий котисько із зеленими очима, мабуть, дуже вихований, бо тільки-но я підходжу, він зістрибує — звільняє місце для мене.

— Дякую! — кажу котові, всідаюся на диван і відчуваю, як гудуть налиті втомою ноги і як легко стає на душі.

Олександр Танасович завжди був для мене небожителем. Але тепер, у цій невеличкій квартирці, у спортивному костюмі та домашніх капцях, небожитель такий близький, аж рідний.

Вони не пояснюють мені нічого. Я не запитую. Головне, що двоє цих людей нарешті разом.

Здається, я вже третє життя проживаю, а тут усе таке, як було. Ті ж металеві ворота, тільки дві поперечки посередині погнуті, ніби по них чимось добряче гамселили, той самий двір за ворітьми — з темними калабанями після дощу, той самий сад, що збігає від двору у видолинок, той самий пост біля воріт — невеличкий мурований пропускник, схожий на будку, в яку при моїй появі хутко вбігає черговий. Хлопчина щойно нудьгував у дворі, але вгледів чужу людину і враз застиг суворо у віконці.

— До кого йдете?

— До директорки, — відповідаю йому в тон.

— То ви у школу?

— Ні, в дитячий будинок.

— А в дитбудинку не директорка, а директор! — він дивиться на мене, як прикордонник на порушницю.

Ну от, а я думала, що нічого не змінилося.

Директор не набагато старший за мене, смаглявий, вилицюватий і так само суворий, як його вірний чатовий біля воріт. Заклопотано віддає якісь накази по телефону, мовчки киває на моє привітання і вказує очима на стілець. Нарешті кладе слухавку і обертається до мене. Звісно ж, йому приємно, що колишня вихованка завітала у свій рідний дім, але за час його директорування жодної Дани тут не було. Скільки він тут? Уже третій рік. Але в дитбудинку є люди, які працюють у ньому чи не з дня заснування. Лікарка, здається, прийшла сюди зразу після училища і залишилася тут, навіть коли закінчила інститут. Вона багатьох пам’ятає, може, і про Дану Латник щось скаже.

Він гукає секретарку, наказує, щоб провела мене до медчастини. Цікаво, думаю, чи «управителькою» приймальні й досі працює Тамара, яку ми колись сприймали як найкрутішу модницю світу? Але нинішня секретарка, чи не втричі могутніша за директора, в чомусь сірому — коротка сукня чи довга туніка? — зовсім не схожа на тоненьку Тамарочку з вишуканими манерами. Йде поперед мене ходою боцмана і заводить пісеньку, мабуть, свою улюблену: про теперішніх вихованців, таких непутящих і неприкаяних, яких ще білий світ не бачив, і про цей самий світ, що котиться, певно, вже до свого кінця.

— Батьки або пияки, або лайдаки — нароблять дітей, а виховати не можуть. От і опиняються, нещасні, тут. Хіба колись так пили? Жінок-алкоголічок на пальцях можна було перелічити. А тепер… Спивається народ. Ох і спивається! Повних сиріт бездітні сім’ї забирають, всиновлюють, навіть із-за кордону за ними приїжджають, а цих, при живих батьках, ні всиновити не можна, ні додому повернути, от і втікають звідси світ за очі. Ніби їх за цими ворітьми хтось із розкритими обіймами зустрічає. Потрапляють до всіляких дорослих шахраїв, жебракують, проституцією займаються. Пропащі діти.

Медчастина розташована в новенькій прибудові старого корпусу. Оббитий сірим пластиком коридор, кілька кабінетів. Лікарка підводиться з-за столу, уважно дивиться на мене.

— Не впізнаєте? — запитую.

— Обличчя ніби знайоме, а от прізвище…

Зате я впізнаю — це ж Груня, колишня медсестра. Тепер вона Груня Захарівна.

— Ірина Христич… Ну звісно, звісно. У нас же тільки одна Ірина Христич була. А ця історія з доктором Сніжницьким… Як він зараз? Давненько його не бачила.

— Хвороба Альцгеймера, — кажу.

— Це ж треба! — знизує плечима Груня Захарівна. — От кого б Альцгеймер мав оминати десятою дорогою, то це Бориса Сніжницького. Борис Маркович після того, як закрутилася