Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

Пара навпроти цілується дедалі палкіше, юнакова рука зі срібними-таки ж нігтями блукає смаглявим плечем серед пасом фіалкового волосся, що спадає завісою, крізь яку видно пунктиром, як його друга рука намацала і мне голу грудь. Дивитися на це неможливо, та я не можу примусити себе відвернутися, не можу навіть опустити очі. І відсторонено, самим лише оголеним, прозорим розумом усвідомлюю, що Іґарова рука точнісінько так само, дзеркально і трошечки пародійно погладжує зараз моє плече.

Дзвінкий, такий очікуваний шепіт:

— Ходімо?

Цієї ж таки миті юнак із дівчиною зводяться з-за столу. Перш ніж піти, дівчина схиляється над рудим здорованем і, потершись об його потилицю голими грудьми, перехиляється і дзвінко цмокає в носа. Рудий регоче, і я все здатна зрозуміти, крім його сміху.

Нічого я не здатна зрозуміти.

— Ходімо, — наполегливо і ледь вередливо повторює Іґар.

Старий навпроти лукаво підморгує волошковим оком:

— Іди, дочко.

Вигинаюся, підлітаю, сіпаюся кудись убік, немов сполоханий птах, мерщій до виходу!.. от тільки я не знаю, де тут вихід, куди бігти. Це страшніше за вторгнення в особистий простір, це однаково що з розгону по плечу без шкіри, мов розпеченим у відкриту рану, боляче, нестерпно. Іґар не помітив. Він просто радий, що я йду.

Виходимо надвір. Стає трохи легше.

Фіалковокоса з тонким юнаком ідуть попереду, їх ще видно, вони обплелися одне навколо одного, мов дві ліани в моєму садку — нащо він згадав про квіти?! — так, що ледве тримаються на ногах, ними крутить з боку в бік, від будівлі до будівлі. З-за рогу виходить нам назустріч, затуляючи парочку, ціла зграйка молоді, вони всі яскраві, різні, від них рябіє в очах. Проходять повз нас; хлопця з дівчиною ще видно далеко попереду.

— Зараз поглянемо, куди вони зайдуть, — шепоче Іґар.

— Нащо?

— Бо я не знаю напевно куди. О, диви, тут камера!

Іґар зупиняється і дивиться вгору. Я зводжу погляд і бачу на рівні ледь вище наших голів чорний рухомий клубок, із-під нього проглядається щось металеве, лискуче, деталей не розбереш.

— Що це?

— Веб-камера, кажу. Хотів би я знати, навіщо її тут встромили, мережі ж немає. І хто.

— Що це ворушиться?

— А-а. Не знаю, мабуть, мошва якась.

Він підіймає руку, і чорний рій підноситься зі скляного ока, розсипається на порох і кидається мені в обличчя; панічно махаю руками, мошка зникає миттєво, немов розчиняється в повітрі. Таки справді веб-камера. Від її погляду стає страшніше, ніж від усіх людських укупі, і я тягну Іґара за руку:

— Ходімо.

Іґар сприймає хибно, і всміхається, і починає смішно сопіти на швидкій ході, насилу не зриваючись бігти.

Ту парочку ми вже втратили, так здається мені — але Іґар, дійшовши до будинку на розі, впевнено біжить сходами і відчиняє двері. Тут жодні двері не мають шлюзового коду, не замкнені взагалі.

Всередині напівморок і дивний запах, я не можу його не лише визначити, але й навіть збагнути, огидний він чи навпаки, приваблює, паморочить; а ще напівстерті нечіткі звуки; я завмираю, прислухаючись, але Іґар тягне мене далі, сам-один зчиняючи більший шум, ніж усе навколо, його хрипкувате дихання накладається на його ж лункі кроки, і незграбні рухи, через які щось із гуркотом падає, і нерозбірливе бурмотіння, суцільний довгий ланцюжок плутаних слів, я розбираю лише видихи між ними: Ірмо, Ірмо, Ірмо…

Кричить жінка. Кричить трохи хрипко, довго і співучо, з повторюваними модуляціями, ніколи я не чула такого крику — щоб отак близько, за кілька кроків, за умовною завісою темряви. І ніколи-ніколи не кричала так сама… тобто ні. Кричала — в осяйний момент виходу у Загальний простір, повний зірок.

Але то геть інше. Ніхто не чув.

— Ірмо… ч-чорт, — сичить, гупнувшись об щось головою, — куди тут далі? Ірмо, зараз, Ірмо, Ірмо…

Я не можу. Так не можна, ніколи, взагалі, чому він не розуміє?! Висмикую руку, сахаюся, хочу піти геть, теж ударяюся об щось гостре, воно перекидається, котиться з дзенькотом по підлозі, — а Іґар хапає мене вже не за руку, а всю, в тісні палкі обійми, з яких не звільнитися, не втекти. Ми ступаємо кілька непевних кроків, як у спільному міні-хроносі, і нерозбірливий шепіт обпалює мені обличчя, а потім усе перекидається і валиться в темряву, в невідоме. І дуже-дуже боляче, електричним розрядом пробиває забитий лікоть.

Цього не можна, не можна ніколи і ніде у Всесвіті, не можна! — бо ми не самі. Але це вже відбувається — не можна!.. не можна!!! — і в абсолютній, непоєднуваній зі свідомістю і світом неприпустимості раптом спалахує сліпуча дуга, зашкалює, приголомшує і сліпить, привласнюючи і розпорошуючи моє тіло, мою особистість, мене всю. Я кричу — так, справді, я кричу, або ні, це не я, або водночас, в унісон зі мною кричить якась інша жінка, і ще, і ще, не має значення, тому що я, Ірма, Ірма, Ірма, чиє ім’я метається палким шепотінням навкруг, — не сама і не єдина, нас таких мільйони і мільярди, розпорошених, немов рій мошви, у просторі, та водночас неподільних, під’єднаних до спільної мережі, справжньої, набагато могутнішої за ту, іншу, наївну і підробну мережу. Так було, є і буде, від цього не сховаєшся в особистий простір, у боягузливу умовність хроноса, в себе чи в кого-небудь іще. Я більше ніколи не матиму свого часу.