Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

цього — титанічні миски з салатами, паркими супами… ну, їх я точно не їстиму. Беру печиво з найближчої тарелі. Нормальне печиво, у нас теж можна таке замовити по лінії постачання в особистий простір. І нехай вони собі дивляться; розриваю обгортку, вона ковзає в пальцях, але таки піддається. Ну?..

Хтось обіймає мене ззаду за плечі; вигинаюся, печиво тріскає в моїх в пальцях, не досягнувши рота, крихти сиплються на стіл. Озираюся:

— Іґаре!..

Він сміється. Він сідає на сусідній стілець, обнімаючи мене й далі, схилившись голова до голови — а вони дивляться на нас, і білобородий старий, і рудий здоровань, і ця гола з фіалковим волоссям… нехай собі.

Кладу до рота останній кусник печива, що залишився в пальцях. Жувати при всіх нестерпно, але печиво м’яке і саме тане на язику.

— Бери ще, — пропонує Іґар. — Тут усе спільне. Є доми, куди люди приходять поїсти. В інші — поспати… ага? — шию обдає його гарячим сміхотливим жаром.

Я пам’ятаю. До одного з таких, як йому видалося, домів він намагався затягнути мене відразу, щойно ми опинилися… у Світі-комуні, я запам’ятала, авжеж. Але від цього не стає зрозуміліше і легше. Взяти з тарелі ще одне печиво — під їхніми поглядами, прикутими до нас, вони всі на нас дивляться, всі, всі! — я категорично не можу.

Іґар підхоплює з найближчої тарелі довгу скибку хліба, намащує її чимсь жовтим, либонь сиром, виходить точнісінько як у того старого з крихтами в бороді. Іґарові руки досі тремтять: не знати, чи це бачать усі, чи лише я. Зустрічаюся поглядом з гологрудою дівчиною, вона всміхається, щось недожоване мелькає в неї в роті… аж раптом Іґар з розгону запечатує мене своїм бутербродом. Машинально відкушую, давлюся, згинаюся навпіл від кашлю, непогамовного, зі слізьми. Судомно ковтаю з кухля, що його подає Іґар, і знову заходжуся кашлем, і стає однаковісінько.

— Зате поглянь, які вони всі різні, — шепоче в шию Іґар, поки я вже майже байдужо доїдаю хліб і, нарешті відчувши голод, тягнуся по печиво. — Ти здивована? Адже про плебс-квартал розповідають, що в них суцільна зрівнялівка. Га?

Я не здивована, я взагалі про це не думала, себто думала, але не так, мені цілком байдуже зараз, що саме десь там розповідають про плебс-квартал. Проте киваю з незрозумілим для мене самої, але, мабуть, ствердним звуком.

— А знаєш чому? Тому що справжня індивідуальність людини не в тому, чим вона володіє і розпоряджається, а в тому, якою вона є сама. Ми в наших норах, у хроносах та особистих просторах, давно перестали зважати на себе і не помітили, як втратили власну подобу. Ні, от саме ти в мене найкраща…

Згадала чомусь Маргариту. Навіть вона з її золотими іскрами, що біжать хроносом, мала би тут доволі блідий вигляд. Та загалом, кажучи прямо, вони ті ж таки тусовщики — ясна річ, Іґарові це близьке, він і сам такий. Жодної різниці, щонайменшої.

Намагаюся себе в цьому переконати.

Іґар каже щось іще. Говорить і говорить, плавно переходячи з палкого напівшепоту на розхристаний півголос, а я вже втратила нитку, якщо вона там узагалі була, якщо він не просто пасталакає, забалакуючи свій страх, створюючи навколо нас двох автономне поле нашої окремішньої розмови, жалюгідну заміну хроноса в чужому Загальному просторі.

— …нікому нічого. Вони беруть усе, чого потребують або чого бажають на цей момент, а потім кидають і йдуть собі далі. Люди не асоціюють себе з речами, розумієш? Ірмо, адже ще трохи, і ти би зрослась зі своїми квітами, вони посіли б у тобі більше простору, ніж ти сама…

— Квіти — не речі.

— Та чи не однаково? Квіти — це приклад, перше, що спало мені на думку…

Він уже говорить так голосно, що всі його чують. Але ніхто, здається, не слухає. Їхні пильні погляди, звернені на нас зусібіч, я, виявляється, теж собі надумала, як і їхню схожість одне на одного і хаос на столі. Ні, вони всі перейняті чимось своїм: більшість самовіддано жують, і дивитися на це все-таки огидно, дехто стиха і нерозбірливо теревенить, а юнак зі срібними віями та гологруда дівчина, синхронно обернувшись одне до одного, починають цілуватися… Начебто для цього немає спеціального місця.

Тусовщики стократ допитливіші. Але тусовщики для того й виходять у Загальний простір, щоб виставляти себе і роздивлятись одне одного, а ці, у плебс-кварталі, себто у Світі-комуні — до речі, звучить не краще — вони завжди так живуть.

— Ірмо, зрозумій найважливіше. Коли тобі нічого не належить, ти теж не належиш нікому.

— Я і так нікому не належу.

Його хихотіння лоскоче шию:

— Розкажи комусь іншому. Ти просто ніколи не замислювалася про це. Ти, моя маленька, належиш нашій коханій енергофінансовій системі, еквокоординаторам, мережевим провайдерам, програмістам, наприклад мені, що саме собою непогано, і я вже мовчу про твого шефа, як там його…

— Ормос.

— Начхати. І своїм улюбленим квітам, і лахам, і дискам, що там у тебе ще?.. Зажди, забув про головне. Ти вся, цілком і беззастережно, від маківки аж до п’ят, належиш, кайлуючи на нього все життя і не мислячи себе інакше, своєму хроносу. Належала. Досі.

— А…

— А вони, — він робить широкий жест, і ніхто не звертає уваги, — вільні. У них немає нічого свого, лише вони самі. Розумієш? Самі. Належать. Собі.

То й добре. Тепер, позбувшись, наскільки це можливо, страху, я не розумію одного: навіщо я тут?..