Анастасія Винник - Коли повертається веселка

мілко плавати, синку. Ось… – Караваєв потрусив конвертом, – ось тут твої роботи по справжньому оцінені. Тримай, не встидайся, ти заробив.

Дмитро скупо усміхнувся, мовив «дякую» і заховав конверт у кишеню куртки.

Тік повернувся до нього впівоберта:

– Ти лівша?

– Так.

– Це добре. Я теж лівша, отже, ми в чомусь схожі. Ось що, Дмитре, маю до тебе важливу розмову.

– Хочете, щоб я намалював ваш портрет?

– Так, ти влучив. І саме зараз пропоную разом пообідати і обговорити діловий аспект питання.

– Ну, я не знаю…

– Ти зараз зайнятий?

– Та ні… Просто я не обідаю з замовниками.

– Дмитре. – Тік нахилив голову до плеча. – Я не пі… я не голубий і приставати до тебе не буду. Я хочу, щоб ти ще портрет моєї дружини намалював, і вона зараз вдома, чекає нас на обід.

– А де ви живете?

– У Сокольниках.

Дмитро подивився на годинник:

– Ну, якщо не довго…

– Не люблю, коли дивляться на годинник, – зморщився Тік. – Твою відповідь можна зараховувати, як згоду?

Хлопець кивнув.

– Жоро, поїхали, – сказав Тік і відкинувся на спинку сидіння.

– Зачекайте, мені треба подзвонити… моїй дівчині.

– Дзвони.

– Але я вийду.

За хвилину Дмитро знову сів до авто.

– Ну, то як? Відпустила тебе? – з іронією поцікавився Тік.

– Ми одне одного на повідку не тримаємо, – відповів хлопець. – Я просто попередив її.

– Не тримаєте, кажеш? – усміхнувся Караваєв. – Ну-ну…

* * *

Вдома сина не було, на жоден із дзвінків він не відповів. Таня надіслала ще одне смс, вийшла з під’їзду і сіла в авто. Шкіра під перукою засвербіла. Таня зняла перуку і почала чухати їжачок нігтями.

Телефон, що лежав на сидінні, засвітився.

– Привіт, ма. Давай швидко, я занятий.

– Швидко не вийде, мені треба тебе побачити.

– Я зайнятий, звільнюсь пізно. Можу завтра.

– Завтра я не можу, мене будуть готувати до операції.

– Якої операції?

– Будуть видаляти пухлину з голови.

– Пухлину?! Чому ти мені нічого не сказала?

– Я намагалась, але ти не відповідав на мої смс та дзвінки.

– Та я ж навіть не здогадувався! Чому ти не написала: «У мене хвороба»?

– Не вважала за потрібне.

– Не вважала за потрібне?! Я ж твій син!

– Так, син… Але так сталося, що я не потрібна тобі.

– Не потрібна?! А кому ж ти тоді потрібна? – виправдовувався Дмитро. – Мамо, слухай, я… – Він затнувся. – Я хочу сказати, що зараз все по-іншому. Ти повинна довіряти мені… Чуєш?

Що відповісти? Так, вона чула його. Але чи зможе тепер довіритися? Це ж так важко… Важко тому, що боїться наразитися на його байдужість. Таня чула у слухавці дихання сина, і її обгортало дивне, приголомшливе відчуття. Це була не безнадія, не безвихідь, це було смирення. Раніше вона думала, що смирення – для слабких, але зараз вона розуміла: щоб бути смиренною, треба бути сильною. Раптом вона зрозуміла, що слова вже нічого не змінять. Нічого. Він має рацію – вона збудувала між ними стіну. Саме таку, яка постала між нею і матір’ю.

* * *

Тані було дев’ять, коли вона довірилась мамі. Вона сказала, що вітчим обіймає її.

– І що? Він твій батько!

– Він обіймає не так, як тато. Будь ласка, скажи йому, щоб він так не робив!

У відповідь мама замахнулась і вдарила Таню по обличчю – це був не ляпас, це був удар. За півтори години мама вже була п’яна як чіп. Зранку Таня пішла в туалет, і раптом побачила нерухому маму в коридорі на підлозі в калюжі крові – кров маленьким потічком текла у неї з рота. Мама схлипувала і здригалася, її очі були нерухомі. Таня в паніці зателефонувала вітчиму, а після цього намочила рушник і кинулась витирати кров з обличчя мами. Саме з обличчя, а не з шиї, плечей, рук. Вона не помітила, як у коридор зайшли, і продовжувала витирати. Її попросили відійти, але вона дуже хотіла, щоб мама була чистою. Але кров вже підсохла біля волосся за вухом. Таня побігла у ванну, щоб знову намочити рушник, але більше її до мами не пустили. Коли маму забрали, Таня довго мила підлогу, їй постійно здавалось, що у квартирі пахне кров’ю. Зранку вона прийшла в лікарню, і їй сказали, що в мами розірвалась якась судина, і кров потекла в шлунок.

Вітчим не розмовляв із Тетяною, тільки сказав, що це все через неї, і мама не хоче її бачити, але через два дні вона не стерпіла і пішла в лікарню. Їй дозволили зайти в палату і сказали, що мама ще слаба, що вона весь час спить і що Таня може просто посидіти біля неї.