Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

України. Режим доступу: https://goo.gl/­80VGGz

Интересный Киев. Дмитрий Дяченко. Режим доступу: https://goo.gl/HnvCZL

Лановюк Л. П. Український архітектор Д. Дяченко — творець українського необароко // Гілея: науковий вісник. — 2014. — Вип. 85. Режим доступу: https://goo.gl/PXSWaf

2 липня 1951 року в газеті «Правда» опублікована стаття з нищівною критикою творів українських митців

Редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі» з’явилась у головній газеті СРСР невдовзі після проведення у Мос­кві Декади української літератури та мистецтва.

У статті як «буржуазного націоналіста» засудили Володимира Сосюру за знаменитий вірш «Любіть Україну», розкритикували за «серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» праці вчених Інституту історії України Академії наук УРСР, звинуватили Максима Рильського у «серйозних ідеологічних помилках», суворо засудили оперу Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» та й загалом указали на «серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні». Вчитайтесь хіба що у таку маячню: «Вірш В. Сосюри “Любіть Україну” викликає почуття розчарування і протесту. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера т. ін.».

Центральна українська партійна газета «Радянська Україна» відгукнулася статтею Андрія Малишка «За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів». «Шлях Сосюри в період громадянської війни був, м’яко кажучи, плутаним, — писав Малишко. — Певний час В. Сосюра був у ворожому таборі. У нього немало віршів, які викривлено зображують радянську дійсність. Це про період, коли петлюрівці на Донбасі мали свій вплив на населення і зовсім юний Сосюра був мобілізований до петлюрівської армії».

Вірш «Любіть Україну» Сосюра написав після Голодомору і страшних втрат Другої світової війни. На 1951 рік він був автором близько 40 поетичних збірок, а у 1948-му навіть удостоївся Сталінської премії. Після статті у «Правді» та хвилі, яку вона підняла, Сосюрі фактично відмовили у праві писати.

Джерела

Хмельовська О. Особливості підготовки до Декади Української літератури і мистецтва в Москві 1960 р. // Наукові записки Інституту журналістики. — 2014. — Т. 55. Режим доступу: https://bit.ly/29cQea2

Хроніка // Меморіал: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/CRCrUS

Фесуненко Анатолій. Малишко ганьбив Сосюру за «ворожість» вірша «Любіть Україну» // Високий Замок. — 2015. — 24 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Dvf2MR

Дубина Тетяна. Правильно любити Україну // 1576: Бібліо­тека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/CW7W71

3 липня 1925 року винесено вирок групі повстанців, які напали на партійних працівників

У справі фігурували чотири імені: брати Івановські — Михайло та Петро, Микола Чорний та Юліан Сліжевський. Їх судили як членів «контрреволюційного бандитського угруповання, створеного з метою захоплення зброї для нападів на радянських та партійних працівників і державні установи».

Є підстави вважати, що боротьбу з радянською окупацією повстанці вели не один рік. Зокрема, Петро Івановський, якого слідство визначило як керівника угруповання, у 1920 році воював у складі Армії УНР під керівництвом Симона Петлюри, однак потрапив у полон і був засуджений до 5 років концтаборів. Після звільнення він продовжив боротись із радянською владою, але змінив методи: вступив на службу до Червоної армії, де, як свідчить обвинувачення, «крав зброю та збирав відомості про розташування військ для подальшої передачі іншій державі (Польщі)».

Вирок Головного суду АМСРР був жорстким: Петро Івановський та Юліан Сліжевський засуджені до розстрілу (останньому найвищу міру покарання замінено на 10 років позбавлення волі з суворою ізоляцією та обмеженням у правах на 5 років). Петра Івановського розстріляли 10 липня 1925 року, а його братові Михайлові та Миколі Чорному вдалося втекти.

Одеська прокуратура у вересні 1992 року переглядала справу на предмет реабілітації і дійшла висновку, що вирок Петрові Івановському як колишньому червоноармійцю має розглядати військова прокуратура, а вирок Юліану Сліжевському є обґрунтованим.

Джерело

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

У ніч проти 4 липня 1922 року розстріляний отаман Семен Заболотний

Перебіг полювання за отаманом Заболотним зафіксовано у двох джерелах: звіті Балтського повітового управління ДПУ та книжці «Лісовий звір» чекістського агента Дмитра Бузька (агент ДПУ «Професор»).

Після чергового важкого бою загін Заболотного було розсіяно. Повстанців переслідували, по слідах отамана було вислано «летючий загін». Інформацію про те, що Семен Заболотний планує кілька днів відпочити у селі Фернатія (нині село Кармалюківка Одеської області), передав до Балтського ДПУ Дмитро Бузько. Хату, в якій перебував отаман з найближчими сподвижниками, оточили чекісти. Вібулась коротка перестрілка, оточені відмовилися здаватись і тримали оборону. Тоді більшовицькі окупанти зігнали на подвір’я заручників — мирних мешканців села, пригрозивши вбити їх. Заболотний не міг ризикувати життям людей, тому здався. Це сталося 7 серпня 1921 року.

Заарештованого отамана етапували до Харкова. Але йому вдалося втекти з в’язниці і продовжити боротьбу з радянською владою на Поділлі. Загинув він у ніч проти 4 липня 1922 року.

Джерела

Боган Сергій. Повстанці Одещини і Придністров’я: Антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920—1923 рр. — К.: Зелений пес, 2013.

Архірейський Дмитро, Ченцов Віктор. Влада і селянство в Україні у 20-ті рр. // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1999. — № 1/2 (10/11). Режим доступу: https://goo.gl/zdX7z6

Кухаренко Роман. Семен Заболотний — повстанський отаман і захисник селянства Одещини // Міграція. — 2016. — 29 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/rSndXO

Вінцковський Тарас, Джумига Євген, Мисечко Анатолій. Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.). — Одеса: Фенікс, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/8exQop

Коваль Роман. За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії. — К., 2005. Режим доступу: https://goo.gl/pDw1Cq

Чебан Олег. Костянтин Завальнюк: «Отаман Заболотний був найпомітнішою постаттю повстанського руху Причорномор’я» // Урядовий кур’єр. — 2012. — 2 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/u3QuhK

4 липня 1937 року заарештована письменниця Зінаїда Тулуб

Авторка хрестоматійного тепер роману «Людолови» довго не мог­ла видати свій твір. Публікації посприяв Максим Горький. Книжка була представлена на