Лариса Юріївна Копань - Пульсари

не влаштовувала б оцього екзамену. Думає, легко йому утримуватись? Добре, що хоч не розкоркувала пляшку — від запаху збожеволіти можна. А якби із співчуття ще й собі налила, мовляв, для компанії, тоді йому — амба. А так утримається. Немає кому підбадьорити, немає кому й заборонити. Щедрі пропонувальники! Ніби він сам не купить, якщо захоче! Не потрібні йому їхні подачки. Сказав же їй, славній-хорошій, що він зараз монумент і не хоче падати з п’єдесталу. Сьогодні не хоче. За «потім» не ручається. Але сьогодні й силою не ввіллють.

Почало світати. Мишки-сіроманки зазирнули у вікно, стягуючи з нього діряве запинало. Мусій позіхнув, поклав голову на стіл. «Треба б лопату забрати й ліхтар», — подумав крізь сон.

Прокинувся від легкого й ніжного доторку Галиної руки — впізнав би його серед тисячі інших дотиків.

— У тебе щось болить? — співчутливо нахилилася над чоловіком.

«Вона думає, раз я не п’ю, значить, хворий. Ех, Галю, Галю… Та я б одним духом її ковтнув, але хто ж тоді сім’ю боронитиме від напастей?»

— Що ти, Галинко, — аж поперхнувся ніжним словом — давно вже так не називав дружину. — Не хочеться на спеку… Хай постоїть. Не приснядіє…  — «На мирову пішла», — майнула зловтішна думка, хоч Мусій був зараз добрий, навіть елегійний. Але вражене його самолюбство вимагало хоч якоїсь компенсації, тому гнало його думки в русло зловтішних дорікань. От, мовляв, був син, був помічник матері. Чи перемонтувати що, чи там привезти — двічі говорити не доводилося. Тоді воно й без чоловіка можна було обійтися. А тепер… Бач, посивіла як, славна-хороша. Тепер і чоловік потрібен. Хоч паршивий — та свій. Знає ж бо Галя, що він для неї килимом під ноги ляже. Тільки аби й вона йому не суперечила, не доводила до критичного тиску. Бо чого, бувало, зривався і прочухана давав і їй, і тещі? їли поїдом, не шанували, от і… Вона чвертку підсовує. А може, він вина хоче або пива! Нащо свою волю нав’язувати?.. Сонце сьогодні й справді пектиме. А квіти розриті там. Прийде Галя поливати — зомліє.

— Ти не ходи сьогодні,  — тихо й примирливо сказав дружині. — Я сам квіти поллю. Тільки лійку дай.

Правду кажуть, що злочинця тягне на місце злочину. От і в Мусія душа розривається. І треба піти, й страшно. Та все ж він бере лійку і, пересиливши себе, вирушає знайомою лісовою стежкою. А тут його страхи зовсім розвіюються, і здається йому, що це він іде на свою стару роботу, зазираючи під стовбури, де гніздяться грибні сімейства, наслухаючи знайомих зозуль і одудів, примічаючи новенькі квіточки. Давно вже Мусій топче іншу стежку, ніби і змирившись із зміною в житті. Але дивно, що вже давненько і не ночує в лісі — так і літо непомітно промине. Мда-а-а… Чи ти життям вертиш, чи воно тобою…

Як і сподівався Мусій, могилка була опоряджена — жодного сліду чи подряпини. От майстри зшивати й латати: чи то тіло людське, чи то груди земні — аніякісіньких шрамів. Але ж відсутність слідів і є найбільшим доказом — значить, бояться розголосу. Таке міркування ніби влаштовувало Мусія: він розкрив злочинців, і тепер кінець їхнім темним справам. Але, з іншого боку, в їхніх руках доля його сина, і якщо вони оживили тіло, то чи здатні повернути йому розум, пам’ять? Мозок — діло тонке й складне, наслухався вже від Іванової.

А може, все-таки гукнути Іолу та ще кількох хлопців і… А як же тоді Віталик? Ні, нехай уже порають до кінця, а от як надумають відключити шланги, набридне їм чи втомляться, отоді й…

МІСТОК ДО РАЮ

Тепер Мусія з новою силою потягло до лабораторії. Подзвонив, вибріхуючись, на свою роботу, хильнув із термоса чаю з валер’яновим корінням і поїхав до біологів. Може, валер’янка нічого й не. допомагала, тільки дружину лякала, особливо від сьогоднішньої ночі, коли Галя впевнилася, що в чоловіка таки кепсько з серцем, бо чому б це він не торкнувся чвертки, якщо при здоров’ї? Неспроста ж п’є валер’яну замість чаю. Ох, не з добра то, не з доброго дива… А може, й рятує його валер’яна? Спершу Мусій пив це зілля, аби лиш до рота потрапляло щось гидке, незвичне. Потім повірив, що саме валер’яна допомагає йому утриматися від градусної спокуси. А тепер ніби вже й у звичку ввійшло. Та й не може бути, щоб зілля та не давало користі людині, бо навіть коти, які не можуть відрізнити круглого від квадратного, які тільки будять ночами Верхушу, навіть коти поважають цей корінь. Ірина здивувалася ранній появі Мусія.

— Щось трапилося? Хоча… Розумію… Вчора я вам не все як слід пояснила.

— Встигнете. Де Верхуша?

— У себе в кабінеті. А що? — стривожилася.

— Та нічого. Хочу порадитись щодо курей, — збрехав Мусій і попрямував до Верхуші, напускаючи на себе веселу байдужість, та це ще дужче занепокоїло Іванову.

На стук у двері ніхто не відгукнувся. Зазирнувши у шпарку, Мусій побачив, що Верхуша не спить, як годилося б після ночі, проведеної на кладовищі, а пише щось великими літерами, ніби йому замовили плакат. І так уже старається, аж губами ворушить, ніби школяр, що по кілька разів перечитує кожне слово.

«Подивитися на нього — так прямо сизий голуб миру. А в банді ж, мабуть, не менший ранг, як Пильнюкового заступника. І що його змушує? Сидів би старістю на печі, потроху свої заощадження перетравлюючи. Чи сходив би у бар на молодь подивитися, в доміно під вербою грав би з ровесниками, про політику гомонів чи за «Динамо» поболів би. А воно ж, дивись…»

— Можна, Климе