Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Отямився під деревом на вогкій землі, відчувши, як муляє йому під боками коріння, та не просто муляє, а врізається в тіло.

— Здорово ти його, Петре, влупив, — почувся старечий голос, дуже схожий на голос Верхуші. — Сходи по воду, а я постережу.

«То, виходить, тут і Верхуша замішаний?! А Петро… Та це ж, напевно, Яремака!»

Мусій розплющив очі, але було так темно, що годі щось роздивитися. Ворухнув руками, ногами — ніби цілі. Тільки голова гуде. Тому Яремаці на бійнях волів валяти, а не науку вершити. Виходить, стережуть могилку, значить, порожня вона. Вір не вір, а тут ціла банда орудує. Тікати треба. Мусій напружився, як для вольової гімнастики, схопився на ноги й щодуху кинувся в чагарник.

«Петре! Лови його!» — почувся старечий голос.

Та де там! Той, хто рятується, біжить значно швидше за ловця. За кілька хвилин Мусій проскочив кілометрів зо три й опинився у своїй ванній. Увімкнув світло, помацав тім’я, подивився на пучки — крові не видно. Майстер бив — слідів не залишав. Що ж його робити? А як підстережуть? Ще й ухойдокати можуть поплічники — агенти Іванової. От тобі й мила і тендітна, ніжна та крихка… Відьма! Розбійниця! Недарма кажуть, що люди малого зросту компенсують свій гандж бурхливою діяльністю. Тільки не всім випадають стежки Суворова. От і ця чарочка на тонкій ніжці заплуталась у злодіяннях. Верхуша, судячи з усього, за теоретика в їхній зграї. А отаманом, певне, хірург. І з кадрами у них, мабуть, негусто, якщо сліпий Верхуша змушений сам на чергування виходити.

То що його — дзвонити по 02 чи до Іоли збігати? Якось і незручно хлопця турбувати посеред ночі. Та й чого я доб’юся? Ну, почнуть їх слідчі шарпати, теє-сеє, апарати пильнувати буде нікому, й залишиться Віталик з оцупками замість ніг… Рука точно росла, сам бачив. Нехай уже й ноги відростуть.

То, значить, все-таки двійник? Вербова гілка? Виходить… Виходить, Ірина Олексіївна правду каже, і злодійство мені примарилось… Мабуть, не треба-таки поспішати. Іванова справедливо зауважила, що розквитатися з нею я завжди встигну.

Мусій підставив голову під холодну воду. Рипнули двері, й до ванної кімнати зазирнула сумна Галя.

— Вечеряти будеш? — спитала пошепки. — На сковорідці лисички.

Заговорила, отже, йде на примирення, подумав Мусій. Яка там вечеря! Це вже ночеря виходить: місяць давно спить, а до ранку далеко. Мусій кивнув дружині чи то на знак згоди, чи то подяки. На кухонному столику справді стояла сковорода з лисичками, лежав малосольний огірок, чорна хлібинка, обперезана паперовим пояском з намальованим на ньому півником і… і… Мусієві дух перехопило! Чвертка! Він уже бачив такі сувенірні, з п’ятьма кільцями на етикетці — певне, метикуватий художник підсунув директорові-винокуру ідею, от і відгукнувся завод на Олімпіаду. Та, очевидно, в того художника виразка шлунка, бо інакше чому б він таку ідею та на чвертку ліпив — вже хоча б на півлітрівку!..

Мусій схопив пляшечку й притис до щоки. Потім сколотнув — срібні пухирці повітря пірнули в горілку, затанцювали вихором і стали повільно танути, тільки поверхня рідини замерехтіла, утворивши невеличку вирву. Давно знайома картина, а дивитися приємно. Мусій понишпорив по шафочках, шукаючи чарчину, — не пити ж прямо з пляшки! Ще з весілля були в них красиві кришталеві фужери й крихкі, наче Ірина Олексіївна, чарочки. Були ж…

Почулося Галине зітхання із спальні, й Мусій, ставши на порозі, запитав дружину:

— Галю, а де фужери?

— Виміняла на них чорну кахлю.

Радощі вмить звіялися, а натомість з’явилася люта злоба. Мусій грюкнув кухонними дверима й заходився длубати виделкою гриби.

Незбагненні жінки! П’єш безпробудно — плачуть. Кинеш — теж очі не просихають. Здавалося, радій, що чоловік ось уже два місяці ані грамини в рот! А вона підсовує чвертку! Тут і так випити хочеться, аж під черепом свербить. Ти краще б, Галю, допомогла мені утриматись від спокуси, а ти… Зараз така обстановка, й міжнародна, і взагалі… Іран, Афганістан, Бжезинський! Вибори президента Америки. І Віталик і не живий, і не мертвий, і не наш, і не їхній. Ну, про це Галя не знає, як не знає і того, що він менше на роботі нині буває, аніж біля Віталика. Чи його вже й не Віталиком назвуть? А як же воно з паспортом буде? Оце прийти в міліцію: «Здрастуйте, поверніть паспорт. Мій син тоді помер, а тепер воскрес». — «Ану дихни!» Знала б Галя, який він п’яний від думок та клопоту, то не пропонувала б до лисичок оцього зілля. На ньому зараз честь усієї сім’ї тримається. Страждання душу випікають. А мусить терпіти. Там, у лабораторії, не кожен батько спромігся б… А він, можна сказати, монументом вистоює. Навіть у фільм знімали. Він, дурень, спершу не догадався, що то вони Віталика фотографували. Все якась червонобока з камерою крутилася. А хіба ж можна таке на плівку…

У вчених якийсь нездоровий інтерес до всього, що прості люди гріхом вважають, безсоромністю. Дисертації пишуть, аякже, служать людству. «Так що, Галю, вір не вір, має твій чоловік сили відсунути оцю звабу, яку ти біля грибків прилаштувала». Бо на ньому все благополуччя сім’ї тримається. А вона своїм бабським розумом може тільки шкоди наробити. Ото ходить на кладовище, квіти поливає — от і спасибі. Дома нехай порядкує, тещі не потурає. А оцю спокусу він подалі відсуне. Ніхто не вірить, що він може утриматись? Ну й чорт з ними! А він таки не вип’є. Залишить посеред столу. І завтра не питиме. На зло облисілим наркологам. Аби в Галі був розум, то